Сама практика індульгенцій існувала задовго до XVI століття. Її витоки сягають ранньохристиянських звичаїв покаяння, коли людина, яка вчинила тяжкий гріх, повинна була не лише визнати провину, а й виконати визначені церковною громадою покаянні приписи. Іноді вони передбачали тривалі пости, молитви та інші обмеження. Згодом єпископи почали пом’якшувати такі покути, враховуючи обставини життя вірян. У середньовічній Католицькій Церкві на цій основі сформувалося вчення про індульгенції, пов’язане з уявленнями про духовні наслідки гріха.
Проповідування індульгенцій у цих землях доручили, зокрема, Йоганну Тецелю. Він мав репутацію досвідченого проповідника, здатного збирати значні пожертви. Його діяльність супроводжувалася урочистими церковними заходами, а відвідувачам пояснювали духовні переваги отримання індульгенцій. Особливу увагу приділяли можливості допомогти душам померлих, які, згідно з католицьким віровченням, проходили очищення в чистилищі.
Поширені тоді обіцянки викликали заперечення навіть серед католицького духовенства. Деякі проповідники створювали враження, ніби грошова пожертва сама собою забезпечує духовне звільнення. Для людей, які не мали богословської освіти, різниця між церковним ученням та перебільшеннями проповідників залишалася майже непомітною.
Чому Католицька Церква зберегла індульгенції
Після початку Реформації католицькі богослови продовжували захищати право Церкви надавати індульгенції. Водночас зловживання, які набули поширення в попередні століття, дедалі важче було заперечувати. Питання потребувало офіційного церковного рішення.
Його ухвалили під час останнього засідання Тридентського собору 4 грудня 1563 року. Собор підтвердив законність індульгенцій, але наказав усунути негідні прибутки, пов’язані з їх отриманням. Єпископам доручили стежити за дотриманням церковної дисципліни та протидіяти зловживанням у власних дієцезіях.
Таким чином, Католицька Церква не відмовилася від індульгенцій, але засудила практики, які перетворювали їх на джерело фінансової вигоди. У наступні століття правила неодноразово уточнювалися, а сама традиція поступово втрачала ті особливості, що спричинили найбільше суперечок напередодні Реформації.
Чергові зміни відбулися за понтифікату Павла VI. У 1967 році папа видав апостольську конституцію Indulgentiarum doctrina, якою реформував порядок надання індульгенцій. Одним із нововведень стало скасування позначень часткових індульгенцій у днях і роках. Такі числа походили з давньої покаянної практики, але нерідко сприймалися як точне скорочення терміну перебування душі в чистилищі.
У сучасному католицизмі індульгенції пов’язані з молитвою, покаянням, благодійністю та виконанням визначених Церквою побожних справ. Повну індульгенцію можна отримати лише за дотримання встановлених умов, які передбачають належну духовну підготовку. Католицьке віровчення й надалі розрізняє відпущення гріховної провини та звільнення від дочасної кари.
Суперечки XVI століття залишили помітний слід в історії європейського християнства. Критика індульгенцій стала початком конфлікту, який згодом призвів до формування протестантських церков і змусив католицьке духовенство переглянути низку усталених практик. Водночас історія індульгенцій не обмежується подіями Реформації. Вона бере початок у ранньохристиянській покаянній дисципліні й продовжується в сучасному католицькому богослов’ї, де індульгенції зберігають своє релігійне значення.
Іван Гудзенко
