Морські походи Сагайдачного та початок війни

На початку XVII століття запорожці перетворилися на небезпечного противника Османської імперії в Чорному морі. Козацькі чайки досягали кримського й малоазійського узбережжя, нападали на порти, фортеці та торговельні судна. У 1614 році козаки здійснили похід до Синопа, а 1616-го під проводом Сагайдачного атакували Кафу — один із найбільших невільницьких ринків Криму. Під час нападу було звільнено частину полонених, захоплено здобич і завдано втрат османському гарнізону. Ці походи приносили запорожцям військову славу, але постійно ускладнювали відносини між Стамбулом і Варшавою. Султанський уряд вимагав припинення козацьких нападів, тоді як король не мав достатньої влади над запорожцями, щоб виконати такі зобов’язання. Своєю чергою, кримські й ногайські татари здійснювали спустошливі набіги на українські землі.
Безпосереднім приводом до нової великої війни стали події в Молдові. У вересні 1620 року польське військо під командуванням Станіслава Жолкевського зазнало поразки під Цецорою. Під час відступу загинув сам гетьман, а чимало шляхтичів і воїнів потрапили в полон. Наступного року молодий султан Осман II очолив похід проти Речі Посполитої. Перед загрозою вторгнення королівська влада звернулася по допомогу до козаків, чий військовий досвід був особливо цінним у боротьбі з численною османською армією.
Козацька рада та повернення Сагайдачного
У червні 1621 року на козацькій раді в урочищі Суха Діброва ухвалили рішення підтримати коронне військо. Водночас запорожці висунули вимоги щодо розширення своїх прав, збільшення реєстру та поліпшення становища православної церкви. Для переговорів із Сигізмундом III до Варшави вирушило посольство на чолі із Сагайдачним. На той час він уже мав великий авторитет серед козаків. У 1618 році під час походу королевича Владислава на Москву запорозьке військо відіграло помітну роль у бойових діях, а 1620 року Сагайдачний підтримав відновлення православної ієрархії Київської митрополії. Його політичні інтереси виходили далеко за межі військової здобичі.
Поки Сагайдачний перебував у Варшаві, козацькі полки під командуванням Якова Бородавки вирушили до Дністра. Наприкінці серпня гетьман повернувся з переговорів і дорогою до війська був поранений під час сутички з османськими вояками. 25 серпня козаки усунули Бородавку від командування й знову обрали Сагайдачного. Невдовзі запорозьке військо переправилося через Дністер і 1 вересня зайняло позиції неподалік Хотина, поряд із польсько-литовським табором. За оцінками дослідників, у поході брало участь близько сорока тисяч козаків, хоча точна чисельність війська залишається дискусійною.
Хотинський мир і останні місяці гетьмана
9 жовтня 1621 року представники Речі Посполитої та Османської імперії уклали мирну угоду. Сторони погодилися зберегти наявний прикордонний порядок, а королівська влада зобов’язалася стримувати козацькі походи на османські володіння. Османська сторона мала перешкоджати татарським нападам на землі Речі Посполитої. Хотинська війна завершилася без великих територіальних змін, але султан не досяг мети свого походу. Для запорожців участь у кампанії стала доказом їхньої військової сили, з якою польському урядові доводилося рахуватися.
Водночас перемога не принесла козацтву очікуваних поступок. Після завершення війни королівська влада знову намагалася обмежити чисельність реєстру й припинити самостійні походи запорожців. Православне питання також залишалося невирішеним. Сагайдачний повернувся до Києва з пораненням, від наслідків якого так і не одужав. 10 квітня 1622 року він помер. Перед смертю гетьман заповів значні кошти Київській і Львівській братським школам та іншим православним установам. Його поховали при Богоявленському братському монастирі на Подолі.
Хотинська кампанія посіла особливе місце в історії українського козацтва. Вона показала, що запорозьке військо здатне діяти поряд із регулярними європейськими арміями та витримувати тривалу боротьбу проти сильного противника. Однак після повернення з війни козаки залишилися перед тими самими суперечностями, які накопичувалися впродовж попередніх десятиліть: обмежений реєстр, невизнані станові права та конфлікти з коронною адміністрацією. Військова слава під Хотином не перетворилася на тривалий політичний компроміс.
Іван Гудзенко
