Чому єпископи шукали домовленості

Наприкінці XVI століття православні установи в Речі Посполитій переживали складний період. На призначення ієрархів впливали король і світські покровителі, бракувало освіченого духовенства та сталих механізмів церковної дисципліни. Братства дедалі активніше втручалися у справи єпископів, що ті сприймали як обмеження своєї влади.
Частина ієрархів розраховувала, що визнання папської зверхності допоможе захистити східну церковну традицію й піднести становище духовенства. Важливими були сподівання на рівність із латинськими єпископами та політичну підтримку корони. Водночас існувала давня богословська ідея відновлення єдності християнських церков. Мотиви переговорів поєднували церковні, правові й суспільні інтереси.
Іпатій Потій і Кирило Терлецький стали головними діячами підготовки угоди. У 1595 році вони прибули до Рима, де підтвердили прийняття єдності з Католицькою церквою. Умови передбачали збереження візантійського обряду, церковнослов’янської богослужбової традиції та власних церковних структур. Перехід під папську зверхність не означав автоматичного переходу на латинський обряд.
Чому виникли два собори
У жовтні 1596 року в Бересті не вдалося провести спільне засідання всіх сторін. Митрополит Михайло Рогоза й більшість єпископів підтримали унію. Львівський єпископ Гедеон Балабан і перемишльський Михайло Копистенський її не прийняли. Противників підтримали князь Василь-Костянтин Острозький, представники братств, духовенства та частини шляхти.
Незгода стосувалася і змісту, і процедури. Противники твердили, що єпископи не могли самостійно змінити підлеглість митрополії без ширшої церковної згоди. Прихильники вважали рішення ієрархії належним і корисним для церкви. Позиції сторін формувалися також під впливом внутрішніх інтересів руського суспільства, а королівська підтримка посилювала прихильників угоди.
Дві церковні мережі
Королівська влада підтримала унійний єпископат. Через це православні, які не прийняли угоди, зіткнулися з проблемою законного існування своєї вищої ієрархії та права на церковне майно. У різних місцевостях зміна юрисдикції відбувалася неоднаково. Одні установи переходили під нову зверхність, інші зберігали попередню належність або ставали предметом тривалого спору.
У 1620 році єрусалимський патріарх Феофан висвятив православного митрополита й єпископів за підтримки козацтва. Відновлена ієрархія певний час діяла без визнання корони. Політичний компроміс 1632 року відкрив шлях до легалізації православних структур. Проте він не ліквідував унійну церкву й не припинив суперечок про конкретні святині та маєтності.
Унійна традиція також розбудовувала власні освітні й чернечі установи. Обіцяне піднесення статусу відбувалося неповно та поступово. Назва «греко-католицька церква», звична сьогодні, усталилася пізніше; щодо кінця XVI–XVII століть доречно говорити про унійну церкву або Київську митрополію в єдності з Римом.
Берестейська унія не перевела всіх православних мешканців Речі Посполитої до іншої церковної юрисдикції в один день. Вона започаткувала тривалу конфесійну перебудову, яку супроводжували полеміка, місцеві компроміси та насильство. Від обох традицій залишилися школи, богословські праці й мистецькі пам’ятки, що становлять частину української культурної спадщини.
Іван Гудзенко