Як українські землі поділили на воєводства

Адміністративний поділ українських земель формувався задовго до появи Речі Посполитої. Ще 1434 року в Польському королівстві утворили Руське воєводство з центром у Львові та Подільське з центром у Кам’янці. У 1462 році виникло Белзьке воєводство. На землях Великого князівства Литовського подібні зміни відбувалися пізніше. У 1471 році після ліквідації Київського князівства було створено Київське воєводство, а адміністративна реформа 1566 року завершила оформлення Волинського та Брацлавського воєводств. Після Люблінської унії 1569 року останні три території перейшли під владу Польської корони. До неї також приєднали Підляшшя, тоді як Берестейщина залишилася в складі Литви. Таким чином, українські землі не утворювали окремої адміністративної провінції, а були розподілені між кількома великими територіальними одиницями.
У 1635 році до них додалося Чернігівське воєводство, створене на землях Сіверщини, які Річ Посполита здобула внаслідок воєн із Московською державою. Його центром став Чернігів, а до складу входили Чернігівський і Новгород-Сіверський повіти. Межі інших воєводств також змінювалися. Особливо великим було Київське, що охоплювало території по обидва боки Дніпра. Його східні володіння простягалися далеко за сучасні межі Київської області. Воєводства поділялися на повіти, а всередині них існували королівські староства, приватні маєтки та церковні володіння. Через це адміністративна карта держави не завжди відображала, кому належала земля і хто безпосередньо управляв її населенням.
За якими законами судили на українських землях
Судова система Речі Посполитої не була однаковою в усіх воєводствах. На Волині, Київщині та Брацлавщині після 1569 року зберігав чинність Другий Литовський статут 1566 року, відомий також як Волинський. Його положення визначали порядок успадкування майна, укладання угод, розгляду земельних суперечок і відповідальність за правопорушення. Збереження цього законодавства стало важливою поступкою руській шляхті під час Люблінського сейму. Навіть після прийняття Третього Литовського статуту 1588 року в самому Великому князівстві Литовському волинські, київські та брацлавські суди продовжували користуватися редакцією 1566 року, доповнюючи її пізнішими правовими актами.
Шляхетські суди поділялися на земські, гродські та підкоморські. Земський суд розглядав переважно майнові й цивільні суперечки між шляхтичами, гродський займався кримінальними справами та приймав для запису різноманітні правові документи. Підкоморський суд розв’язував конфлікти щодо меж земельних володінь. У містах із магдебурзьким правом діяли власні судові установи, а духовенство в певних справах підлягало церковній юрисдикції. Тому мешканці одного міста могли звертатися до різних судів залежно від свого стану, місця проживання та характеру суперечки.
Руська мова в судових книгах
Однією з особливостей Волинського, Київського та Брацлавського воєводств залишалося використання руської писемної мови в судах і місцевому діловодстві. Це право було закріплене привілеями 1569 року й мало велике значення для місцевої шляхти. Судові писарі записували нею продаж маєтків, заповіти, боргові зобов’язання, скарги на насильство та рішення урядовців. У гродських і земських книгах збереглися відомості про господарство, родинні конфлікти, земельні межі та взаємини між представниками різних станів. Польська й латинська мови поступово посилювали свої позиції, проте руське діловодство ще довго залишалося звичним для значної частини української шляхти.
Іван Гудзенко