Як формувалося українське козацтво

Перші козацькі загони виникали на південному прикордонні Великого князівства Литовського ще наприкінці XV століття. Особливо сприятливими для цього були землі Середнього й Нижнього Подніпров’я, де постійні поселення сусідили з широкими степовими просторами. Сюди вирушали мешканці Києва, Черкас, Канева та інших міст, щоб ловити рибу, полювати, збирати мед і добувати хутро. Промисловці об’єднувалися в озброєні ватаги, оскільки далеко від замків не могли розраховувати на швидку допомогу. До них приєднувалися збіднілі шляхтичі, служилі люди, селяни й міщани, які прагнули заробітку або самостійнішого життя. Згодом частина таких загонів почала здійснювати походи проти татарських поселень і турецьких фортець. У 1492 році кримський хан Менглі-Гірей уже скаржився великому князю литовському на козаків, які напали на судно поблизу Тягині. Це одне з найдавніших документальних свідчень діяльності українського козацтва.
У середині XVI століття важливу роль у згуртуванні козаків відіграв князь Дмитро Вишневецький, який був черкаським і канівським старостою. Близько 1556 року він спорудив укріплений замок на острові Мала Хортиця. Звідси його загони нападали на татарські фортеці та контролювали частину дніпровських шляхів. У 1557 році кримський хан Девлет-Гірей організував великий похід проти Хортицького замку. Після тривалої оборони Вишневецький залишив укріплення. Хоча його фортеця ще не була Запорозькою Січчю в пізнішому розумінні, вона стала одним із перших відомих осередків організованого козацького війська на Нижньому Дніпрі.
Запорозька Січ і козацьке самоврядування
У другій половині XVI століття за дніпровськими порогами поступово склалася військова організація запорожців. Її осередками в різний час були Томаківська, Базавлуцька та Микитинська Січі. Найдавніша з них, Томаківська, існувала в останніх десятиліттях XVI століття. Після її знищення 1593 року запорожці перенесли свій головний осередок на Базавлук. Січі розташовували на островах або в місцях, зручних для оборони. Їх укріплювали валами, ровами й дерев’яними засіками, а всередині облаштовували житла, господарські споруди та місця для зберігання зброї й припасів.
Найважливіші справи запорожці вирішували на козацькій раді. Вона обирала кошового отамана, суддю, писаря та інших представників старшини, розглядала питання війни, миру й відносин із сусідніми державами. Кошовий керував військом і представляв товариство перед іноземними послами, але його влада залежала від підтримки козаків. За порушення встановлених порядків старшину могли усунути. Водночас Запорозька Січ не об’єднувала всіх українських козаків. Значна їх частина жила в містах і селах Київщини, Брацлавщини та Черкащини, займалася господарством і вирушала на військову службу лише під час походів. Між городовими козаками та запорожцями існували постійні зв’язки, а їхні загони нерідко діяли спільно.
Перші реєстрові козаки на королівській службі
Польська влада намагалася використати військовий досвід козаків для оборони південного прикордоння. Водночас королівський уряд прагнув припинити самовільні походи на Крим і турецькі володіння, через які виникали дипломатичні конфлікти. У 1572 році за наказом Сигізмунда II Августа великий коронний гетьман Єжи Язловецький прийняв на державну службу 300 козаків. Їх внесли до спеціального списку — реєстру, від якого й походить назва реєстрового козацтва. Новоприйняті воїни отримували платню зі скарбниці та підлягали окремому військовому керівництву. На відміну від інших мешканців прикордоння, вони мали визначене становище на королівській службі.
У 1578 році король Стефан Баторій сформував новий реєстровий загін із 600 козаків. Його учасникам надали військові й судові права, звільнення від частини податків та повинностей. Важливим осередком реєстрового війська став Трахтемирів, де перебували козацькі установи й госпіталь. Однак більшість людей, які називали себе козаками, до королівського списку не потрапила. Вони продовжували служити в прикордонних загонах, займатися промислами або вирушати на Запорожжя. Коли уряд вимагав повернутися під владу старост чи землевласників, такі накази викликали спротив. Особливо гостро питання поставало після великих воєн, коли король скорочував військо й припиняв виплату платні частині козаків.
Козацькі права та конфлікти з Річчю Посполитою
Наприкінці XVI століття суперечки між козаками й урядовцями переросли у збройні виступи. У 1591–1593 роках повстання очолив Криштоф Косинський, а в 1594–1596 роках розгорнулася козацька війна, пов’язана з діяльністю Северина Наливайка, Григорія Лободи та Матвія Шаули. Причинами виступів були земельні конфлікти, зловживання старост і небажання влади визнавати козацькі права за всіма, хто належав до цього середовища. Урядові війська придушили повстання, проте чисельність козаків продовжувала зростати. Під час нових воєн корона знову потребувала їхньої допомоги, тому змушена була домовлятися з козацькими ватажками.
Після Хотинської війни 1621 року, у якій козацьке військо відіграло важливу роль, суперечності загострилися. Запорожці вимагали розширення реєстру та підтвердження своїх вольностей, а королівська влада наполягала на скороченні війська й припиненні морських походів. У 1625 році великий коронний гетьман Станіслав Конецпольський виступив проти козаків із військом. Після боїв поблизу Крилова та Курукового озера сторони уклали Куруківську угоду. Вона встановлювала реєстр у шість тисяч осіб, поділених на шість територіальних полків. Реєстровці мали отримувати платню та виконувати накази коронного уряду, а козаки, які не потрапили до списку, повинні були повернутися до попереднього становища.
Куруківська угода не припинила протистояння. Значна частина запорожців відмовлялася визнавати обмеження, а реєстрові козаки нерідко підтримували виступи своїх нереєстрових товаришів. Упродовж 1630-х років відбулися нові повстання, після придушення яких сейм 1638 року ухвалив «Ординацію Війська Запорозького реєстрового». Вона обмежила козацьке самоврядування та поставила реєстрове військо під суворіший контроль коронних урядовців.
Іван Гудзенко
