Варфоломій народився 1940 року на острові Імврос у Туреччині, в середовищі місцевих греків. Після навчання в богословській школі на Халкі він продовжив освіту за кордоном. У 1991 році очолив Константинопольський патріархат. Саме становище цієї кафедри непросте: її давня історія надає великої символічної ваги, тоді як православна громада Туреччини порівняно невелика. Патріарх має першість честі серед предстоятелів православних церков, але не є керівником усіх православних у тому розумінні, у якому папа очолює католицизм.
Природа як богословська проблема
Для Варфоломія руйнування довкілля пов’язане з людською звичкою дивитися на світ як на сукупність речей, якими можна безмежно користуватися. Він звертався до православної аскетичної традиції, де самообмеження розглядають як духовну вправу. Звідси несподіваний зв’язок між особистим постом і глобальним споживанням. Патріарх не заперечував наукових пояснень кліматичних змін, а ставив поруч з ними питання, чому суспільства не змінюють поведінки, навіть коли знають про наслідки.
У 2025 році він отримав Темплтонівську премію за внесок у діалог між науковим і духовним розумінням стосунків людини з природою. Нагорода засвідчила, що екологічні ініціативи патріарха помітили поза православними колами. Проте друга важлива тема його служіння, церковні відносини, виявилася значно конфліктнішою.
Чому Томос для України став випробуванням
На початку січня 2019 року Варфоломій підписав і вручив Томос про автокефалію Православної церкви України. Для нової церковної структури цей документ означав визнання її самостійного устрою з боку Константинополя. Російська православна церква заперечила правомірність рішення й розірвала євхаристійне спілкування з Константинопольським патріархатом. Інші помісні церкви реагували по-різному; єдиного православного погляду на цю подію не склалося.
Два напрями діяльності Варфоломія виглядають несхожими. В екології він шукає широку співпрацю між конфесіями й наукою; у церковних справах змушений ухвалювати рішення, які одні вважають відновленням справедливості, а інші — порушенням традиції. Саме ця напруга показує, наскільки складною стала роль стародавнього патріархату в XXI столітті.
Іван Гудзенко
