Після завершення Першої світової війни Османська імперія припинила існування, а її арабські володіння були розподілені між європейськими державами. За рішенням Ліги Націй Сирія та Ліван перейшли під управління Франції, яка отримала мандат на їхнє адміністрування. Французька влада обіцяла модернізацію, розвиток державних інституцій і підготовку краю до майбутньої незалежності, проте значна частина місцевого населення сприймала мандат як звичайну колоніальну окупацію.
Хто такі друзи
Друзи — це окрема релігійно-етнічна громада Близького Сходу, яка сформувалася ще в XI столітті на основі ісмаїлітського напряму шиїтського ісламу. Їхнє віровчення поєднало елементи ісламської теології, античної філософії та містичних традицій, а сама громада протягом століть залишалася доволі закритою для сторонніх.
Основними районами проживання друзів були гірські території сучасної Сирії, Лівану та Палестини. Найважливішим осередком сирійських друзів став Джебель-ад-Дуруз — важкодоступний гірський край, де місцеві племена традиційно користувалися широкою автономією. Французька адміністрація формально визнавала особливий статус цього регіону, але дедалі активніше втручалася у його внутрішнє життя.
Французькі реформи та зростання напруження
У 1923 році губернатором Джебель-ад-Дуруз став французький офіцер капітан Карбійє (Carbillet). Цікаво, що його кандидатуру спочатку підтримували самі друзи, сподіваючись на конструктивну співпрацю. Проте новий губернатор швидко розпочав масштабні адміністративні та соціальні реформи, які мали наблизити регіон до французької системи управління.
Для французів ці зміни були частиною модернізації країни, однак друзи сприйняли їх як грубе втручання у традиційний спосіб життя. Нові адміністративні правила підривали авторитет племінних вождів, змінювали усталену систему місцевого самоврядування та обмежували вплив традиційної еліти. До того ж численні скарги місцевого населення практично ігнорувалися французькою адміністрацією, що лише посилювало невдоволення.
Арешт друзьких лідерів
Остаточним поштовхом до відкритого повстання стали події липня 1925 року. Верховний комісар Франції в Сирії генерал Моріс Саррай наказав заарештувати кількох впливових друзьких керівників, яких запросили на переговори. Для місцевих племен це виглядало як порушення честі та звичаїв, адже гостей, які прибували для переговорів, традиційно вважали недоторканними.
Арешти викликали вибух обурення по всьому Джебель-ад-Дурузу. Незабаром розпочалося широкомасштабне збройне повстання, яке швидко вийшло за межі окремого регіону.
Султан аль-Атраш — лідер повстання
Очолив виступ один із найавторитетніших друзьких лідерів — Султан аль-Атраш. Він походив із впливової родини шейхів і вже мав репутацію досвідченого воєначальника та прихильника арабської незалежності.
Під його керівництвом друзи вже в серпні 1925 року завдали французьким військам кількох відчутних поразок. Добре знаючи гірську місцевість, повстанці успішно використовували мобільні загони, несподівані атаки та партизанську тактику, що значно ускладнювало дії регулярної французької армії.
Перші перемоги швидко підняли бойовий дух населення й продемонстрували, що французькі війська не є непереможними.
Повстання стає загальносирійським
Уже до вересня 1925 року конфлікт перестав бути лише друзьким виступом. До боротьби активно долучилися сирійські націоналісти, насамперед представники Народної партії, які закликали населення всієї країни виступити проти французького панування.
Антиколоніальні виступи почали спалахувати в багатьох містах Сирії. До повстанців приєднувалися представники різних релігійних громад і соціальних груп, яких об’єднувало прагнення до незалежності. Таким чином друзьке повстання поступово перетворилося на Велике сирійське повстання — найбільший виступ проти французького мандату за весь період його існування.
Бої за Дамаск
Однією з найважливіших подій повстання стали бої за Дамаск. Коли повстанські загони наблизилися до сирійської столиці, французьке командування вдалося до надзвичайно жорстких методів.
У жовтні 1925 року французька артилерія та авіація розпочали масований обстріл історичних кварталів Дамаска. Значна частина міста зазнала руйнувань, виникли великі пожежі, загинули як повстанці, так і численні мирні мешканці. Попри це французам не вдалося швидко придушити опір.
Протягом 1926 року бої тривали, а французькі війська знову вдалися до бомбардування столиці, цього разу застосувавши ще більшу військову силу. Поступово повстанський рух почав втрачати можливості для організованого спротиву.
Придушення повстання
До середини 1927 року французькі війська змогли придушити основні осередки опору. Регулярна армія Франції мала перевагу в чисельності, артилерії, авіації та матеріальному забезпеченні, тому навіть успішні дії повстанців не могли змінити загальний перебіг війни.
Султан аль-Атраш залишив Сирію, а багато керівників повстання були змушені емігрувати або перейти до підпільної діяльності. Проте сам рух не був остаточно знищений, а ідея сирійської незалежності лише зміцнилася.
Наслідки французької перемоги
Після завершення повстання Франція значно посилила контроль над Джебель-ад-Дурузом. Якщо раніше окремі місцеві посадовці могли обиратися за участю друзької громади, то тепер ключові адміністративні посади призначалися безпосередньо французькою владою. Найчастіше губернаторами ставали французькі чиновники або військові.
Французька адміністрація також заохочувала традиційну ізольованість друзів, прагнучи віддалити їх від загальноарабського національного руху. Водночас така політика робила друзькі райони дедалі залежнішими від французьких військ у питаннях безпеки та управління.
Іван Гудзенко
