Найбільший парадокс цієї історії полягав у тому, що Нор’єга тривалий час був зовсім не ворогом Вашингтона. Навпаки, він роками співпрацював з американськими спецслужбами й вважався корисною фігурою в регіоні. Людина, яку США згодом намагалися захопити військовою силою, раніше допомагала їм реалізовувати власні стратегічні інтереси у Центральній Америці.
Панама — маленька країна великого значення
Причини особливої уваги США до Панами зрозумілі, якщо поглянути на карту. Через вузький Панамський перешийок проходить Панамський канал, який з’єднав Атлантичний і Тихий океани та став одним із найважливіших транспортних шляхів світу.
Протягом десятиліть Сполучені Штати мали надзвичайно сильний військовий, економічний і політичний вплив у зоні каналу. Водночас для панамців американський контроль над стратегічною територією був болючим питанням національного суверенітету.
Важливий перелом стався 1977 року, коли президент США Джиммі Картер і панамський лідер Омар Торріхос підписали договори, що передбачали поступову передачу Панамського каналу під повний контроль Панами. Отже, політична стабільність країни мала для Вашингтона не лише регіональне, а й глобальне стратегічне значення.
Омар Торріхос і поява Нор’єги
Мануель Антоніо Нор’єга зробив кар’єру в панамських збройних силах і належав до військових, що підтримали переворот 1968 року, після якого владу поступово зосередив у своїх руках Омар Торріхос. Саме при Торріхосі Нор’єга посилив свої позиції у військовій розвідці й отримав доступ до інформації, політичних зв’язків та механізмів державного контролю.
Торріхос загинув в авіакатастрофі 1981 року. Після його смерті в панамській військовій верхівці почалася боротьба за вплив, з якої Нор’єга поступово вийшов переможцем. До 1983 року він очолив Панамські сили оборони, а згодом фактично став найвпливовішою людиною країни, хоча формально президентом не був.
У Панамі змінювалися цивільні президенти, існували державні установи та проводилися вибори, але справжній центр сили перебував у військовому командуванні. Саме тому Нор’єгу часто характеризують як фактичного диктатора Панами.
Інформатор американської розвідки
Зв’язки Нор’єги зі США виникли задовго до його приходу до вершини влади. Протягом багатьох років він співпрацював з американськими розвідувальними структурами й отримував за це гроші. Його цінність була очевидною. Панама розташовувалася в центрі регіону, охопленого революціями, громадянськими війнами та суперництвом наддержав. Нор’єга мав розгалужені контакти й міг постачати інформацію про політичні процеси в сусідніх країнах.
Особливо важливим це стало у 1980-х роках, коли адміністрація президента Рональда Рейгана активно протистояла лівим рухам у Центральній Америці. Нор’єга допомагав підтримувати контрас — збройних противників сандиністського уряду Нікарагуа.
Вашингтон певний час був готовий миритися з авторитарними методами панамського керівника, поки він залишався корисним союзником у боротьбі за вплив у регіоні.
Подвійна гра генерала
Однак Нор’єга вів набагато складнішу гру. Паралельно зі співпрацею з американськими спецслужбами його дедалі частіше пов’язували з міжнародною торгівлею наркотиками, контрабандою та відмиванням грошей.
Саме ця подвійність зробила історію Нор’єги настільки показовою. Він роками намагався отримувати вигоду від різних сторін одночасно: співпрацював зі США, підтримував контакти з іншими урядами й політичними силами та використовував географічне положення Панами для зміцнення власної влади й особистого впливу. Поступово для Вашингтона він перетворювався з корисного, хоча й проблемного партнера, на політичний тягар.
Убивство Уго Спадафори
Особливо сильного удару по репутації режиму завдала справа Уго Спадафори — лікаря, політичного діяча та відкритого критика Нор’єги. У 1985 році Спадафора був жорстоко вбитий. Його обезголовлене тіло знайшли неподалік кордону Панами з Коста-Рикою.
Підозри щодо причетності людей із оточення Нор’єги лише посилили міжнародну увагу до панамського режиму. Генерала дедалі частіше звинувачували не просто в авторитаризмі, а в тому, що він перетворив силові структури на інструмент усунення політичних противників.
Те, на що раніше Вашингтон міг заплющувати очі заради стратегічної співпраці, ставало дедалі важче ігнорувати.
Наркоторгівля стає головним звинуваченням
У другій половині 1980-х років навколо Нор’єги накопичувалося дедалі більше звинувачень. Американські слідчі вважали, що панамський керівник сприяв наркоторговцям, допомагав переміщувати наркотики та відмивати отримані кошти.
Для злочинних угруповань Панама була привабливою через своє географічне положення, фінансову систему та міжнародні транспортні зв’язки. Нор’єгу підозрювали в тому, що він використовував державний апарат не для боротьби з такими схемами, а для отримання від них власної вигоди.
У 1988 році американські федеральні великі журі висунули йому офіційні звинувачення, пов’язані з наркотиками та іншою злочинною діяльністю. Відносини між колишніми партнерами після цього швидко наблизилися до відкритого протистояння.
Вашингтон пропонує Нор’єзі піти
Адміністрація Рональда Рейгана спочатку намагалася вирішити проблему без військового вторгнення. Нор’єзі пропонували залишити владу й виїхати з Панами в обмін на припинення кримінального переслідування у США.
Для генерала це фактично означало добровільно віддати систему, яку він будував роками. Він відмовився.
Нор’єга, ймовірно, розраховував на те, що геополітичне значення Панами та можливі наслідки військової операції змусять Вашингтон обмежитися економічним і дипломатичним тиском. Тим більше що американське вторгнення до суверенної латиноамериканської держави неминуче мало викликати міжнародні суперечки.
Однак конфлікт уже вийшов далеко за межі особистих відносин генерала з американськими політиками.
Панамський канал як прихований чинник
Над усією кризою висіло питання Панамського каналу. Відповідно до домовленостей 1977 року його повний контроль мав перейти Панамі наприкінці ХХ століття. Для США перспектива того, що країною, яка незабаром контролюватиме один із найважливіших транспортних шляхів планети, фактично керуватиме непередбачуваний військовий лідер, звинувачений у наркоторгівлі, була вкрай небажаною. Це не означає, що канал був єдиною причиною майбутнього вторгнення. Але він робив Панаму стратегічно незрівнянно важливішою за її територію чи населення.
Панама стала класичним прикладом держави, чия географія значною мірою визначила її політичну історію.
Колишній союзник виходить з-під контролю
До кінця 1980-х років механізм, який десятиліттями дозволяв Вашингтону співпрацювати з Нор’єгою, остаточно зламався. Американський інформатор перетворився на диктатора, якого американський суд звинувачував у міжнародній злочинній діяльності. Старі зв’язки, що колись захищали його, тепер ставали незручним нагадуванням про те, наскільки суперечливою була політика США в Центральній Америці.
Криза загострювалася протягом 1988–1989 років. Сполучені Штати посилювали тиск, а Нор’єга демонстрував, що не збирається добровільно залишати владу. До Панами перекидали додаткові американські сили, а військове командування готувало плани можливого втручання. Американська армія згодом зазначала, що різні варіанти силових дій розроблялися ще з 1987 року.
Наприкінці 1989 року політична боротьба остаточно перейшла у військову площину.
Дорога до операції «Справедлива справа»
20 грудня 1989 року війська США почали масштабне вторгнення. Для Вашингтона офіційними аргументами стали необхідність захистити американських громадян, відновити демократичний порядок, гарантувати безпеку Панамського каналу та затримати Нор’єгу за кримінальними звинуваченнями. В операції брали участь десятки тисяч американських військовослужбовців, а удари одночасно завдавалися по численних об’єктах Панамських сил оборони.
Нор’єга втратив владу, але спочатку зумів уникнути затримання. Через кілька днів він сховався в дипломатичній місії Ватикану. 3 січня 1990 року генерал здався американцям і був доставлений до Сполучених Штатів, де згодом постав перед судом.
Так завершилася політична кар’єра людини, яка протягом десятиліть співпрацювала з тією самою державою, що зрештою відправила армію для її усунення. Історія Нор’єги стала одним із найяскравіших прикладів суперечностей американської політики часів холодної війни: стратегічно корисний авторитарний союзник міг залишатися прийнятним доти, доки його власні інтереси не вступали у прямий конфлікт з інтересами Вашингтона.
Іван Гудзенко
