Якби вся ця спадщина дісталася Французьким Бурбонам, Франція Людовика XIV могла надзвичайно посилитися. Якщо ж іспанські землі перейшли б до австрійських Габсбургів, виникала інша небезпека — відродження величезного комплексу володінь під владою однієї династії. Англія та Нідерланди не хотіли ні першого, ні другого. Так родинна проблема іспанського короля перетворилася на питання європейського балансу сил.
Чому спадкоємців було так багато
Заплутаність ситуації пояснювалася шлюбною політикою європейських монархій. Іспанські Габсбурги протягом поколінь укладали династичні шлюби з французькими Бурбонами та австрійською гілкою власного дому.
Старша дочка іспанського короля Філіпа III, Анна Австрійська, стала дружиною французького короля Людовика XIII. Їхнім сином був Людовик XIV. Молодша дочка Філіпа III, Марія Анна, вийшла заміж за майбутнього імператора Священної Римської імперії Фердинанда III. Їхнім сином був імператор Леопольд I.
Наступне покоління ще більше переплело родини. Людовик XIV одружився з Марією Терезією Іспанською, сестрою Карла II, а Леопольд I — з іншою його сестрою, Маргаритою Терезією. Таким чином і французький, і австрійський двори могли обґрунтовувати свої претензії кровною спорідненістю з останнім іспанським Габсбургом.
Проблема полягала в юридичних деталях. Марія Терезія, виходячи заміж за Людовика XIV, формально відмовилася від прав на іспанський престол. Французька сторона згодом намагалася оскаржити силу цієї відмови. Маргарита Терезія такого зречення не робила, тому габсбурзька лінія також мала сильні аргументи.
Йозеф Фердинанд — спадкоємець, який міг запобігти війні
Певний час найзручнішим кандидатом здавався не француз і не австрієць, а баварський принц Йозеф Фердинанд. Він був онуком Маргарити Терезії й правнуком іспанського короля Філіпа IV.
Для європейської дипломатії ця кандидатура була майже ідеальною. Передача корони юному баварському принцу дозволяла уникнути приєднання Іспанії ані до Франції, ані до австрійської монархії.
У 1698 році Франція, Англія та Нідерланди погодили перший план розподілу спадщини. Йозеф Фердинанд мав отримати Іспанію, Іспанські Нідерланди та заморську імперію, тоді як частину італійських володінь планували передати іншим претендентам. Однак у лютому 1699 року Йозеф Фердинанд раптово помер, не доживши навіть до семи років. Разом із ним фактично зник найпростіший шлях до мирного вирішення кризи.
Європа намагається поділити Іспанську імперію
Після смерті баварського принца великі держави спробували домовитися ще раз. Новий план передбачав передачу основної частини іспанської монархії австрійському ерцгерцогу Карлу, молодшому синові імператора Леопольда I, а частини італійських володінь — французькій стороні. Але самих іспанців такі проєкти обурювали. З погляду Мадрида іноземні держави поводилися так, ніби величезна Іспанська монархія була майном, яке можна розділити за дипломатичним столом. Іспанська політична еліта прагнула зберегти державу цілісною.
Карл II також не хотів розпаду своїх володінь. У своєму останньому заповіті він ухвалив рішення, яке мало змінити історію Європи.
Заповіт Карла II
1 листопада 1700 року Карл II помер у Мадриді у віці 38 років. Відповідно до його заповіту вся Іспанська монархія мала перейти Філіпу Анжуйському, онукові Людовика XIV і Марії Терезії Іспанської.
Людовик XIV опинився перед складним вибором. Він міг відмовитися від заповіту та повернутися до домовленостей про поділ спадщини або прийняти корону для свого онука, ризикуючи викликати загальноєвропейську війну.
Французький король обрав другий варіант.
Філіп Анжуйський вирушив до Іспанії та став королем Філіпом V — першим представником династії Бурбонів на іспанському престолі. Людовик XIV, за переказом, прощаючись із онуком, сказав йому, що Піренеїв більше немає. Незалежно від точності цієї знаменитої фрази, страх європейських держав був саме таким: чи не перетворяться Франція та Іспанія на єдиний могутній блок?
Від династичної суперечки до великої війни
Англія, Нідерланди та австрійські Габсбурги не могли допустити надмірного зміцнення Бурбонів. Імператор Леопольд I висунув претензії свого сина, ерцгерцога Карла, на іспанську корону. Навколо нього почала формуватися антифранцузька коаліція.
У 1701 році розпочалася Війна за іспанську спадщину. На одному боці стояли Франція, прихильники Філіпа V в Іспанії та кілька союзників. Їм протистояли Австрія, Англія, Нідерланди та держави, які приєднувалися до Великого союзу.
Війна швидко охопила величезну територію — від Іспанії та Північної Італії до Нідерландів і німецьких земель. Відлуння конфлікту досягло навіть Північної Америки, де боротьба Англії та Франції стала частиною окремої колоніальної війни. Таким чином суперечка про те, кому сидіти на мадридському престолі, перетворилася на одну з перших по-справжньому міжнародних воєн XVIII століття.
Бленгейм: удар по могутності Людовика XIV
Однією з найважливіших подій стала битва під Бленгеймом 13 серпня 1704 року. Союзними військами командували англійський полководець Джон Черчилль, герцог Мальборо, та австрійський принц Євген Савойський.
Французько-баварські сили планували створити безпосередню загрозу Відню й змусити Габсбургів вийти з війни. Союзники здійснили сміливий марш до Дунаю та завдали противнику тяжкої поразки.
Бленгейм став психологічним переломом. Армії Людовика XIV десятиліттями мали репутацію майже непереможних, але тепер стало зрозуміло, що Францію можна перемагати у великих генеральних битвах.
Після цього війна тривала ще багато років. Союзники перемагали французів біля Рамільї 1706 року та Ауденарде 1708-го. Водночас на Піренейському півострові становище було набагато складнішим.
Іспанія воює сама з собою
Війна мала для Іспанії ознаки громадянського конфлікту. Значна частина Кастилії підтримувала Філіпа V, тоді як у землях Арагонської корони — особливо в Каталонії — сильні позиції мав його суперник, ерцгерцог Карл, якого прихильники проголосили іспанським королем Карлом III. Тому на іспанській території боролися не лише іноземні армії. Йшлося і про різні уявлення самих іспанців щодо майбутнього монархії. Важливою стала битва при Альмансі 1707 року, де бурбонська армія здобула велику перемогу. Вона суттєво зміцнила становище Філіпа V в Іспанії.
Попри успіхи союзників у Центральній Європі та Нідерландах, усунути Філіпа з мадридського престолу вони так і не змогли.
Несподіваний поворот 1711 року
У 1711 році міжнародна ситуація різко змінилася. Помер імператор Йозеф I, старший брат ерцгерцога Карла. Карл успадкував володіння австрійських Габсбургів і невдовзі став імператором Карлом VI.
Для Англії та Нідерландів це створило новий парадокс. Вони багато років воювали, щоб не допустити об’єднання Іспанії та Франції під владою споріднених Бурбонів. Але тепер перемога Карла могла привести до появи величезної Габсбурзької монархії, яка поєднала б Австрію, імператорський титул, Іспанію, американські колонії та володіння в Італії.
Баланс сил знову став важливішим за династичні симпатії. Лондон дедалі менше хотів продовжувати дорогу й виснажливу війну за перемогу Габсбургів.
Утрехтський мир: корона залишається Бурбонам
Основні мирні угоди були підписані в Утрехті 1713 року, а остаточне врегулювання з Австрією продовжилося договорами 1714 року.
Головний компроміс був простим: Філіп V залишався королем Іспанії, а Бурбони зберігали іспанський престол. Водночас Філіп і його нащадки мали бути відділені від французької лінії спадкування, щоб Франція та Іспанія не перетворилися на одну монархію.
Іспанія втратила більшу частину своїх європейських володінь. Австрійські Габсбурги отримали Іспанські Нідерланди та важливі території в Італії. Савойський дім також здобув нові землі та міжнародний престиж.
Одним із найбільших переможців стала Велика Британія. Вона отримала від Іспанії Гібралтар і Менорку, а також значні торговельні переваги. Від Франції британці домоглися важливих поступок у Північній Америці. Це стало одним із кроків на шляху перетворення Британії на провідну морську й колоніальну державу XVIII століття.
Війна, яка змінила карту Європи
Війна за іспанську спадщину не завершилася абсолютною перемогою якоїсь однієї сторони. Франції вдалося посадити Бурбона на іспанський престол, але Людовик XIV не створив франко-іспанської наддержави. Австрія не отримала іспанської корони, зате значно розширила володіння в Європі. Іспанія зберегла величезну колоніальну імперію, але втратила значну частину своїх європейських територій.
Найбільш далекоглядний результат отримала Велика Британія. Вона посилила флот, торгівлю, колоніальні позиції та контроль над важливими морськими шляхами. Гібралтар, захоплений англо-голландськими силами ще під час війни, залишився під британською владою й надалі мав величезне стратегічне значення.
Війна також остаточно закріпила принцип балансу сил як одну з основ європейської дипломатії. Великі держави продемонстрували готовність воювати не лише за власні території, а й для того, щоб жодна інша держава не стала настільки сильною, що могла б домінувати над усім континентом.
Так смерть бездітного і хворобливого Карла II спричинила війну, що тривала понад десятиліття, охопила кілька частин світу й змінила співвідношення сил між великими державами. Іспанський престол залишився за Бурбонами — Філіп V став засновником династії, представники якої, з перервами, правлять Іспанією й сьогодні.
Іван Гудзенко
