Терміном «антична філософія» позначається історична форма теоретичних знань для основ  подальшого розвитку західноєвропейської традиції раціоналізму. Стверджують, що розвиток античної філософії припадає триває з  VІ століття до нашої ери по VІ століття нашої ери. Феномен античної філософії тісно поєднаний з двома імперіями – грецькою і римською. Дослідниця М. Солопова стверджує, що географія поширення античної філософії співпадає з існуванням держав басейну Середземномор’я: Стародавньої Греції часів полісної демократії, імперії Александра Македонського, елліністичних мнонархій, що виникли після її розпаду, Римської республіки та Римської імперії.

Мовою античної філософії вважається давньогрецька, проте з середини ІІ століття до нашої ери починається формування філософської традиції латинською мовою, яка передусім залежить від грецької шкільної філософії. Період ІІ-VІ століття нашої ери характерний співіснуванням традиційної античної філософії з християнським богослов’ям.

Антична філософія

Визначено умовну дату античної філософії. 585 рік до нашої ери – відлік розпочинається з родоначальника філософії науковця і математика Фалеса Мілетського, кінцевою датою слід вважати 529 рік нашої ери, що пов’язаний з виданим римським  імператором Юстиніаном   едиктом про закриття в Афінах Платонівської академії. До основних філософських регіонів грецької філософії раннього періоду відносять: Іонію (місто західного узбережжя Малої Азії), Сицилію, Південну Італію, Центральну Грецію. Ні один із творів цього періоду не зберігся, тільки фрагменти цитат авторів пізнього періоду.

Ранній грецький період характеризується тим, що філософи інтересуються натурфілософією та космологією, поступово розроблялося вчення про людину (елемент космосу), а в психології – душа постає як одушевлений елемент космосу, раціоналістичною етикою, яка обґрунтовує моральні права, що є основою соціального (полісного) життя. Він представлений такими видатними філософами у науковому розвитку: Фалесом, Анаксімандром, Анаксіменом, Парменідом, Піфагором, Ксенофаном, Гераклітом Ефеським. Якщо тут розглядалися натурфілософські проблеми, то з другої половини V століття до нашої ери – етико-соціальні.

І в цій концепції місце відводиться для представників так званого «еллінського Просвітництва» – софістів і сократиків. Вони не мали жодних шкіл, але акцент ставився  на риторику (техніка обробленої форми думки), дискусії, професійну педагогіку,  соціальне реформаторство (Протагор, Горгій та інші). Сучасником софістів і близьким до них був Сократ, особливо ж його інтерес до педагогіки, соціально-моральних проблем, але їх відрізняло розуміння вчителювання.

Адже Сократ казав, що необхідне піклування про свою душу, замість досягнення успіху за рахунок матеріальної вигоди.  ІV століття до нашої ери отримало назву «класична антична думка». Період представлений Платоном та Арістотелем. Самим впливовим філософським вченням античності вважався платонізм, поруч з яким стоїть арістотелізм. Саме завдяки Арістотелю – учню Платона Академія в Афінах набула розквіту. На відміну від софістів і сократиків здійснювалося систематизація філософських дисциплін, зокрема це видно у творчості авторитетних мислителів цієї доби. А це насамперед в площині космології, фізики, логіки, онтології, етики й політики. По суті, це був справжній прорив в науці.

Елліністична філософія має свої хронологічні межі: після 322 – 31 року до нашої ери (період могутніх імперій- Александра Македонського та Римської імперії), проте думка дослідників історії філософії дещо інша: елліністичним етапом розвитку слід вважати 306 рік до нашої ери (відкрита нова афінська школа Епікура – Сад). Не можна не відзначити розвиток науки в двох філософських центрах, якими стали міста Афіни та Александрія. Спостерігався значний розвиток Мусейону та Біьліотеки. Важливе значення у соціальному житті відігравали наступні філософські школи: Стоя (Зенон , 300 р.до н. е.), Сад (Епікур, 306 р. до н.е.), скептична Академія (Аркеселай, 270 р. до н.е.), діяльність продовжувала школа філософа Арістотеля, деякі сократичні школи.

Середина І століття до нашої ери – ІІІ століття нашої ери характерна появою нових філософських центрів: Александрії, Риму, Афін, Пергаму. у цей час відроджувалося вчення Платона, Арістотеля, Піфагора, вивчення та інтерпретація текстів авторів, створення перших коментарів, навчальної, а також доксографічної літератури. Кінцевим періодом античної філософії є неоплатонізм другої половини ІІІ-VІ століть нашої ери.

У цей період розвивається вчення неоплатоніків в Римі (Плотін, Порфирій), сирійська школа Амелія та Явмліха (учень Плотіна), пергамська (Едесій, учень Явмліха), александрійська (Гіпатій, Гієрокл, Гермій, Аммоній, Іоанн Філдопон, Олімпіодор), афінська (Плутарх, Сіріан, Прокл, Дамаскій, Сімплікій). Коментарі неоплатоніків стали з’єднуючою ланкою античної філософії із середньовічною схоластикою.  Неоплатоніки ніяк не могли дійти згоди у вченні Платона та Арістотеля. Вирішальним для філософів став 529 рік нашої ери – припинення існування Афінської Академії указом імператора Юстиніана.

Пегас