Франциск жив на межі XII і XIII століть в італійському Ассізі. Його шлях пов’язаний із відмовою від батьківського достатку та прагненням буквально наслідувати євангельські настанови.
До Франциска приєднувалися інші, і особистий вибір став способом життя спільноти. На початку XIII століття братство отримало підтримку Інокентія III. Остаточно затверджене правило 1223 року пов’язане з папою Гонорієм III. Отже, Франциск прагнув здійснювати свою програму в межах Католицької церкви. Його радикалізм не означав автоматичного заперечення таїнств, духовенства чи церковної організації.
Чому брати мали працювати
Правило закликало братів трудитися сумлінно, уникаючи неробства, але не дозволяти праці витісняти молитву. За роботу вони могли отримувати необхідне для життя, дотримуючись обмежень щодо грошей. Якщо праця не забезпечувала прожитку, належало просити милостиню. Звідси походить зв’язок францисканців із жебручими орденами. Проте жебрання в цьому устрої не було виправданням небажання працювати. У самому правилі турбота про хворих братів стоїть поруч із настановами про працю та збирання милостині.
Ще гостріше звучить вимога не привласнювати будинку, місця чи будь-якої речі. Для нової громади вона створювала складні питання. Де мешкати хворим братам, як приймати нових учасників, кому належатимуть будівлі, якими вони користуються? У міру зростання спільноти прості слова правила ставали предметом непростих тлумачень. Практичні потреби великої установи вже не збігалися з можливостями кількох мандрівних проповідників.
Убогість і ставлення до іншого
У францисканській мові важлива назва «менші брати». Вона виражала бажання відмовитися від панування над іншими. Ідеал передбачав взаємну турботу, зокрема про хворих членів громади. Тому добровільна убогість не тотожна байдужості до матеріальних потреб. Людина може відмовитися від власних привілеїв і водночас відповідально шукати допомоги для того, хто не здатний подбати про себе.
Сучасному читачеві легко перетворити Франциска на проповідника зручного мінімалізму. Однак його вибір був значно вимогливішим. Він означав залежність від чужої гостинності, відсутність звичних гарантій та служіння людям, контакт із якими вважався небажаним. Водночас описувати цей ідеал як прославлення чужих злиднів теж неточно. Франциск добровільно змінював власне становище й вимагав милосердя до ближнього. У спогаді про прокажених він пов’язує початок нового життя саме зі зміною ставлення до конкретних людей та досвідом допомоги їм.
Іван Гудзенко
