Мова документа та жива мова

Назви «руська», «староукраїнська» і «старобілоруська» в дослідженнях цієї доби можуть стосуватися близьких, проте не цілком тотожних явищ. Руська канцелярська мова мала надрегіональні риси й водночас змінювалася залежно від часу, місця та підготовки писаря. Її не слід ототожнювати із сучасною російською. Так само було б неточно вважати кожен документ точним записом живої української говірки.
У судовому акті використовували звичні назви посад, майнових прав, спорідненості та повинностей. Формули допомагали уникати двозначності й засвідчували належне оформлення справи. Але поряд із ними до письма проникали місцеві слова та граматичні особливості. Через це давні документи цікаві і правникам, і мовознавцям: вони одночасно показують роботу установ та зміни словника, потрібного для опису повсякденних відносин.
Діловодство Великого князівства не було одномовним у сучасному значенні. У різних сферах використовували також латину й польську; дипломатичні матеріали могли перекладати. Вибір мови залежав від адресата, установи та призначення тексту. Мовна практика розвивалася разом із зовнішніми зв’язками держави й освітою її урядовців, а отже, не залишалася незмінною протягом усього литовського періоду.
Книжність поза канцелярією
Церковнослов’янська залишалася мовою богослужіння й значної частини релігійного письма. Переписувачі працювали в монастирях і при церковних осередках, а замовниками книжок ставали духовні та світські доброчинці. Ділове й церковне письмо співіснували, запозичували окремі риси одне в одного, але мали різні завдання. Урочистий богослужбовий текст і запис майнової угоди вимагали неоднакового мовного оформлення.
Іван Гудзенко
