Історія

Православна церква у Великому князівстві Литовському

У XIV столітті більшість українських земель опинилася під владою литовських князів, однак зміна правителів майже не порушила звичного релігійного життя. Православні єпископи керували єпархіями, монастирі володіли селами й угіддями, а князі та бояри продовжували жертвувати кошти на храми. Найбільші суперечки точилися навколо Київської митрополії, духовна влада якої поширювалася далеко за межі Литви. Протягом двох століть литовські володарі, московські князі та константинопольські патріархи намагалися впливати на призначення митрополитів.

Чому литовські князі прагнули власного митрополита

Православна церква у Великому князівстві Литовському

Ще наприкінці XIII століття київський митрополит Максим переніс свою резиденцію до Владимира-на-Клязьмі. Пізніше його наступники оселилися в Москві, хоча й надалі називалися митрополитами Київськими і всієї Русі. Вони керували єпархіями, розташованими в різних державах, зокрема у володіннях литовських князів. Для Гедиміновичів це становило політичну незручність. Православні піддані Литви залежали від ієрарха, який мешкав при дворі московського правителя. Вже за Ольгерда виникали спроби домогтися окремого митрополичого управління, але суперечки з Константинополем і Москвою не дозволяли надовго закріпити такий порядок. Особливо наполегливо діяв Вітовт. Він не бажав, щоб церковними справами його руських володінь керували з Москви, і підтримав обрання власного митрополита.

Григорій Цамблак і церковний собор 1415 року

15 листопада 1415 року в Новгородку зібралися православні єпископи Великого князівства Литовського. Митрополитом Київським і Литовським вони обрали Григорія Цамблака, відомого проповідника та письменника болгарського походження. Він навчався в Тирнові, перебував у Сербії, Молдові й Константинополі та добре знав церковне життя православного світу. Раніше Цамблак намагався отримати затвердження своєї кандидатури в Константинополі, проте патріарх виступив проти нього. Тому новгородське поставлення відбулося без патріаршої згоди й поглибило церковне протистояння. Після ординського нападу на Київ 1416 року митрополит перебрався до Вільна. У 1418 році він прибув на Констанцький собор, де обговорювали можливість порозуміння між східною та західною церквами. Цамблак підтримував ідею церковного примирення, але не погоджувався на безумовне підпорядкування православних Римові. Після його смерті окрема митрополія втратила підтримку й невдовзі припинила існування.

Поділ Київської митрополії у XV столітті

Новий етап церковного протистояння розпочався після Флорентійського собору 1439 року, учасники якого проголосили об’єднання східної та західної церков. У Московській державі ці рішення відкинули. 1448 року місцеві єпископи без згоди Константинопольського патріарха поставили митрополитом Іону. Натомість для православних єпархій Польського королівства та Великого князівства Литовського 1458 року призначили Григорія Болгариновича. Спочатку він підтримував Флорентійську унію, однак згодом звернувся до Константинополя й отримав патріарше визнання. Так Київська митрополія остаточно відокремилася від московської церковної влади. Її очільники зберігали давній київський титул, хоча часто мешкали у Вільні або Новгородку. Під їхнім управлінням перебували православні єпархії українських і білоруських земель, а церковне діловодство та богослужбова книжність розвивалися в руському культурному середовищі.

Князівська опіка над церквою

Великі православні роди відігравали помітну роль у церковних справах. Олельковичі підтримували Києво-Печерський монастир, Острозькі опікувалися храмами Волині та Вільна. Князі дарували монастирям села, млини, ліси й орні землі, забезпечуючи їх постійними доходами. За ці кошти ремонтували церкви, утримували ченців, переписували книги та купували богослужбове начиння. Однак засновники храмів і їхні спадкоємці часто вважали себе вправі втручатися в управління подарованими володіннями. Поширене право патронату давало землевласникам можливість представляти кандидатів на церковні посади. Іноді князі або бояри самовільно усували священників, передавали парафії своїм прибічникам чи привласнювали монастирські прибутки. Траплялися й випадки купівлі духовних урядів. Такі зловживання ставили єпископів у залежність від впливових родин, без підтримки яких монастирям було складно захищати свої маєтності.

Віленський собор і боротьба зі зловживаннями

Наприкінці 1509 року київський митрополит Йосиф Солтан скликав у Вільні собор православного духовенства. Засідання тривали до 18 січня 1510 року. Єпископи, архімандрити, ігумени та священники ухвалили п’ятнадцять правил, спрямованих проти порушень церковної дисципліни. Заборонялося купувати духовні посади, призначати священників без належного висвячення й усувати настоятелів за одноосібним рішенням землевласника. Собор також засудив захоплення церковного майна та втручання єпископів у справи чужих єпархій.

Іван Гудзенко

Яка твоя реакція?

Радість
0
Щастя
0
Любов
0
Не завдоволений
0
Тупо
0

You may also like