Історія

Руїна та поділ України у другій половині XVII століття: Андрусівське перемир’я і Вічний мир

Після смерті Богдана Хмельницького у 1657 році становище Гетьманщини різко ускладнилося. Боротьба за гетьманську булаву, суперечки між козацькою старшиною та втручання сусідніх держав поступово переросли у тривале збройне протистояння. Гетьмани змінювали один одного, укладали союзи з польським королем, московським царем або османським султаном, намагаючись утримати владу й заручитися військовою підтримкою. Українські землі опинилися між інтересами Речі Посполитої, Московського царства, Османської імперії та Кримського ханства. Ці події увійшли в історію під назвою Руїна. Її хронологічні межі залишаються предметом наукових дискусій, проте найчастіше з цим періодом пов’язують десятиліття після смерті Хмельницького, коли козацька держава втратила політичну єдність, а війни призвели до спустошення значної частини Правобережної України.

Андрусівське перемир’я 1667 року

Руїна та поділ України у другій половині XVII століття: Андрусівське перемир’я і Вічний мир

У січні 1667 року представники Московського царства та Речі Посполитої зустрілися в селі Андрусово поблизу Смоленська, де домовилися про припинення війни, розпочатої ще 1654 року. Умови перемир’я безпосередньо стосувалися майбутнього Гетьманщини, однак козацьких представників до переговорів не допустили. Обидві держави розглядали українські землі як території, щодо яких могли домовлятися між собою.

За Андрусівським перемир’ям Лівобережна Україна залишалася під владою московського царя, тоді як Правобережжя визнавалося за Річчю Посполитою. Запорожжя мало перебувати під спільною зверхністю обох держав. Окремо вирішувалася доля Києва, який, попри розташування на правому березі Дніпра, передавався Московії на два роки. Утім, після закінчення цього терміну місто не повернули польській стороні. Встановлений поділ не означав негайного припинення боротьби за українські території. На Правобережжі продовжували діяти козацькі уряди, а місцеві гетьмани не збиралися відмовлятися від спроб об’єднати землі по обидва боки Дніпра.

Петро Дорошенко та боротьба за Правобережжя

Найпослідовніше ідею об’єднання Гетьманщини відстоював Петро Дорошенко, обраний правобережним гетьманом у 1665 році. Він прагнув поширити свою владу на Лівобережжя, однак для цього потребував підтримки сильного союзника. Після Андрусівського перемир’я Дорошенко дедалі більше орієнтувався на Османську імперію. Султан міг надати військо для боротьби проти Речі Посполитої та Московського царства, проте така допомога передбачала визнання османської зверхності. У 1669 році Дорошенко прийняв протекцію султана, сподіваючись зберегти внутрішнє самоврядування козацьких земель.

У 1672 році велика османська армія вступила на територію Речі Посполитої та після облоги захопила Кам’янець-Подільський. За укладеним того ж року Бучацьким миром Поділля переходило під безпосередню владу султана, а частина Правобережжя визнавалася володінням Дорошенка під османською протекцією. Проте польський сейм не затвердив умови договору, і війна поновилася. Для населення українських земель нове протистояння означало чергові військові походи, пограбування та втрату господарств. Союз із султаном також викликав невдоволення частини козаків, які побоювалися посилення османського впливу.

У 1676 році Дорошенко зрікся гетьманства й визнав зверхність московського царя. Однак боротьба за Правобережжя тривала. У 1677 та 1678 роках османська армія двічі здійснювала походи на Чигирин. Під час другого походу колишня гетьманська столиця була зруйнована. Значних руйнувань зазнали й навколишні поселення. Жителі залишали свої домівки, переселяючись на Лівобережжя або Слобожанщину. Частину населення примусово переводили на території, підконтрольні московському уряду та лівобережному гетьманові. Колись заселені райони Черкащини, Київщини й Брацлавщини втрачали мешканців, а господарське життя багатьох містечок занепадало.

Вічний мир 1686 року та повернення Поділля

Після тривалих переговорів Московське царство й Річ Посполита у травні 1686 року уклали договір, відомий як Вічний мир. Він підтвердив більшість положень Андрусівського перемир’я. За Москвою остаточно визнавалися Лівобережна Україна, Київ із навколишніми землями та Запорожжя. За відмову від претензій на Київ Річ Посполита отримувала грошову компенсацію. Більша частина Правобережжя залишалася за польською стороною, хоча окремі спустошені території вздовж Дніпра мали особливий статус. Поділля на той час перебувало під владою Османської імперії.

Договір торкався також становища православного населення Речі Посполитої. Московський уряд отримував можливість порушувати перед польською владою питання захисту його релігійних прав. Надалі такі положення неодноразово використовувалися в дипломатичних суперечках між сусідніми державами. Сам Вічний мир був пов’язаний із ширшим європейським протистоянням Османській імперії, до якого долучалося Московське царство.

На Правобережжі тим часом тривала боротьба за землі, зайняті османськими військами. Лише 1699 року, після укладення Карловицького миру, Річ Посполита повернула Поділля разом із Кам’янцем-Подільським. Майже тридцятирічне османське панування завершилося, однак відновлення польської адміністрації не означало повернення до колишнього життя. Численні села потребували нових поселенців, міста — ремісників і торговців, а землевласники намагалися відновити господарство та стягнення повинностей. Частина населення поверталася на покинуті землі, водночас виникали суперечки між шляхтою, селянами та козаками щодо землеволодіння й особистих прав.

Правобережне козацтво після завершення воєн

Після Карловицького миру становище козаків змінилося. У 1699 році польський сейм ухвалив рішення про ліквідацію правобережного козацтва. Колишні військові поселення мали повернутися під владу шляхетських землевласників, що загрожувало козакам втратою здобутих прав. Спроби здійснити ці рішення викликали опір, який у 1702 році переріс у велике повстання під проводом Семена Палія та інших козацьких полковників. Повстанці виступали проти відновлення шляхетського панування, захоплювали міста й маєтки та прагнули зберегти козацький устрій на Правобережжі.

Руїна завершилася не однією битвою чи міжнародною угодою. На Лівобережжі зберігалася Гетьманщина з власною адміністрацією та військом, хоча її залежність від московського царя поступово посилювалася. Правобережжя, спустошене багаторічними війнами, залишилося переважно під владою Речі Посполитої. Тут відбудовували міста, засновували нові поселення й відновлювали шляхетські господарства. Водночас пам’ять про козацькі права та самоврядування зберігалася серед місцевого населення. Суперечки, що виникли ще в середині XVII століття, продовжували визначати суспільне життя Правобережної України й на початку наступного століття.

Іван Гудзенко

Яка твоя реакція?

Радість
0
Щастя
0
Любов
0
Не завдоволений
0
Тупо
0

You may also like