Критика як перевірка повноважень розуму
Іммануїл Кант жив у 1724–1804 роках і працював у Кенігсберзі. Перше видання «Критики чистого розуму» з’явилося 1781 року, друге, суттєво перероблене, — 1787-го. Слово «критика» тут означає дослідження можливостей, законних застосувань і меж розуму.
Кант прагнув пояснити, як можливе знання, яке має необхідність і загальність, хоча наш досвід складається з окремих випадків. Полеміка з емпіризмом і раціоналізмом привела його до думки, що чуттєвий матеріал та діяльність пізнавальних здібностей потрібно розглядати разом.
Досвід має людську форму
Простір і час у Канта є формами людського чуттєвого споглядання. Категорії розсудку, зокрема причинність, дозволяють поєднувати сприйняття в досвід предметів. Ми отримуємо враження, але їхня впорядкованість не є простим насипом розрізнених відчуттів.
Цей підхід називають трансцендентальним ідеалізмом. Він не означає, що кожен вигадує власний світ або що предмети можна змінювати силою бажання. Кант досліджує загальні умови, за яких світ може бути предметом людського пізнання.
Звідси відмінність між явищами й речами самими по собі. Ми пізнаємо речі так, як вони доступні через наші форми чуттєвості та поняття. Знання про те, якими вони є незалежно від цих умов, не можна просто додати до досвіду ще одним спостереженням.
Коли розум намагається остаточно описати світ як завершене ціле, він може потрапити в суперечності. Кант аналізує такі антиномії, щоб показати небезпеку перенесення способів пізнання за межі їхнього належного застосування. Сила міркування потребує дисципліни власних домагань.
Загальне правило для будь-якої людини
В «Основоположенні до метафізики моралі» 1785 року Кант шукає підставу обов’язку. Категоричний імператив вимагає діяти за такою максимою, яку можна водночас бажати як загальний закон. Максима означає принцип, за яким людина вирішує вчинити. Кант відрізняє вчинок, який тільки відповідає обов’язку, від учинку з поваги до нього. Та сама чесна дія може мати різні мотиви, зокрема страх утратити добру репутацію.
Приклад неправдивої обіцянки показує логіку перевірки. Якщо кожен обіцяє, маючи намір обманути, довіра до обіцянок руйнується. Намір використати довіру інших як виняток для себе не узгоджується із загальністю правила. Питання виходить за межі того, чи вигідний конкретний обман.
Інше формулювання імперативу вимагає ставитися до людяності в собі та інших завжди також як до мети. Користуватися взаємними послугами дозволено; проблема виникає, коли людину зводять лише до знаряддя, нехтуючи її здатністю обирати й погоджуватися.
Автономія потребує відповідальності
Автономія в Канта означає самозаконодавство розумної волі. Вільна людина керується принципом, який може обґрунтувати, замість просто підкорятися мінливому потягу чи зовнішньому тиску. Моральна гідність пов’язана саме з такою здатністю.
Кантова вимогливість залишає місце для суперечок про конфлікт обов’язків, наслідки дій і роль почуттів. Але запропонована ним перевірка досі змушує зупинитися перед зручним винятком для себе. Чи можна чесно запропонувати іншим те саме правило, на підставі якого зараз хочеться діяти? Без цієї взаємності слова про принциповість легко перетворюються на захист власної переваги.
Іван Гудзенко
