Для вирішення цих проблем з 4 по 11 лютого 1945 року в Ялті, що в Криму, відбулася конференція керівників трьох провідних союзних держав. У переговорах взяли участь прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль, президент Сполучених Штатів Америки Франклін Делано Рузвельт і керівник Радянського Союзу Йосип Сталін.
Ялтинська конференція стала останньою особистою зустріччю трьох лідерів і значною мірою визначила політичний устрій Європи на десятиліття вперед.
Європа на порозі перемоги
На початку 1945 року становище Німеччини було критичним. На сході Червона армія вже досягла території Польщі та швидко просувалася до Берліна. На заході американські, британські та канадські війська після успішної висадки в Нормандії звільнили Францію, Бельгію та значну частину Нідерландів.
Перемога союзників була практично неминучою. Однак між союзними державами існували серйозні розбіжності щодо майбутнього континенту. Особливо гостро постали питання Польщі та Німеччини, а також політичного устрою країн Східної Європи, які вже опинилися під контролем радянських військ.
Польське питання — головна тема конференції
Одним із найскладніших питань переговорів стала доля Польщі. Від початку війни законний польський уряд перебував у вигнанні в Лондоні та користувався підтримкою Великої Британії й США. Водночас на території Польщі, зайнятій Червоною армією, вже діяв Люблінський комітет — прорадянський орган влади, який Москва визнавала тимчасовим урядом країни.
Йосип Сталін наполягав на тому, щоб саме Люблінський комітет став основою майбутньої польської державності. Вінстон Черчилль і Франклін Делано Рузвельт не бажали вступати у відкрите протистояння з радянським лідером, тому погодилися на компромісне рішення.
Було ухвалено створити Тимчасовий уряд національної єдності, до якого мали увійти представники різних політичних сил. Після цього планувалося провести вільні демократичні вибори. Проте подальший розвиток подій показав, що Радянський Союз фактично встановив контроль над польською політикою, а обіцяні демократичні механізми залишилися значною мірою формальністю.
Суперечки навколо польських кордонів
Польське питання стосувалося не лише влади, а й території держави.
У 1939 році Радянський Союз приєднав східні польські землі відповідно до радянсько-німецьких домовленостей. Під час Ялтинської конференції Сталін наполягав на збереженні цих територій у складі СРСР. Натомість Польща повинна була отримати компенсацію за рахунок німецьких земель на заході. Західні союзники погодилися із загальним принципом такого відшкодування, однак не захотіли остаточно затверджувати лінію Одер—Нейсе як майбутній польсько-німецький кордон.
Причиною були побоювання щодо долі мільйонів німців, які проживали на цих територіях. Однак після війни саме цей кордон став реальністю, а населення зазнало масштабних примусових переселень.
Декларація про звільнену Європу
Одним із найвідоміших документів конференції стала Декларація про звільнену Європу.
У ній проголошувалося право народів самостійно визначати власне майбутнє після звільнення від нацистської окупації. Документ передбачав підтримку демократичних інститутів, проведення вільних виборів і створення урядів, які відображали б волю населення. Однак формулювання декларації були доволі загальними. Вони не містили механізмів контролю за виконанням цих принципів. Уже через кілька років більшість країн Центральної та Східної Європи опинилися під владою комуністичних режимів, що спиралися на підтримку Москви.
Тому багато істориків вважають, що саме в Ялті були закладені передумови майбутнього поділу Європи на східний і західний блоки.
Майбутнє Німеччини після поразки
Не менш важливим було питання майбутнього Німеччини.
Союзники погодилися розділити переможену країну на окупаційні зони. Спочатку передбачалося створення трьох зон — американської, британської та радянської. Проте в Ялті було ухвалено рішення виділити окрему окупаційну зону для Франції. Для цього частину територій американської та британської зон передали під французьке управління.
Окремо обговорювалися заходи щодо недопущення відродження німецького мілітаризму. Союзники взяли на себе зобов’язання ліквідувати або поставити під суворий контроль усі галузі промисловості, які могли використовуватися для виробництва зброї.
Також було підтверджено намір покарати керівників нацистського режиму за воєнні злочини.
Питання репарацій
Під час війни Радянський Союз зазнав величезних людських і матеріальних втрат. Тому питання репарацій було одним із пріоритетів радянської делегації.
Йосип Сталін вимагав значних компенсацій від Німеччини. Проте конкретного рішення щодо обсягів виплат у Ялті досягти не вдалося.
Натомість союзники домовилися створити спеціальну комісію в Москві, яка мала визначити розміри репарацій та порядок їх стягнення.
У наступні роки ця проблема залишалася джерелом численних суперечок між колишніми союзниками.
Чому Ялта стала початком холодної війни
Під час конференції між учасниками ще зберігалася атмосфера співпраці. Однак за зовнішньою єдністю приховувалися серйозні суперечності.
Сталін прагнув створити навколо Радянського Союзу пояс дружніх держав, які гарантували б безпеку країни після пережитих жахів війни. Західні лідери натомість розраховували на формування демократичних урядів у звільнених країнах. Ці відмінності швидко перетворилися на політичний конфлікт. Уже через кілька років після завершення війни колишні союзники стали противниками, а Європа була розділена «залізною завісою».
Саме тому багато дослідників називають Ялтинську конференцію не лише завершенням епохи союзництва, а й початком нового геополітичного протистояння, яке увійшло в історію як Холодна війна.
Ялтинська конференція стала однією з найважливіших дипломатичних подій XX століття. Тут були визначені основні принципи післявоєнного устрою Європи, окреслені майбутні кордони держав і погоджено механізми окупації Німеччини.
Для Йосипа Сталіна конференція стала дипломатичним успіхом, оскільки Радянський Союз отримав можливість суттєво впливати на подальшу долю Східної Європи. Для Франкліна Делано Рузвельта та Вінстона Черчилля Ялта була спробою забезпечити мирне майбутнє континенту через співпрацю великих держав.
Іван Гудзенко
