Бібліотека кількох мов
Християнська Біблія складається зі Старого і Нового Завітів. Старий Завіт пов’язаний зі священною літературою давнього Ізраїлю. Більшість його текстів збереглася давньоєврейською, окремі частини — арамейською; важливу роль у християнському читанні відіграв також грецький переклад, відомий як Септуагінта. Грецькомовні громади отримували доступ до давніх писань без знання єврейської. Переклад водночас ставав способом тлумачення: не кожне слово однієї мови має точний відповідник в іншій.
Книги Нового Завіту написані грецькою мовою, якою широко користувалися у східній частині Римської імперії. Серед найраніших християнських текстів — листи Павла до конкретних громад. Їхні адресати спершу читали послання як звернення до себе: з привітаннями, порадами, гострими зауваженнями. Згодом листи переписували, передавали сусідам і збирали разом. Євангелія також поширювалися в рукописних копіях. Звична сьогодні палітурка не повинна приховувати цю тривалу історію окремих текстів.
Як книги ставали канонічними
Слово «канон» у цьому контексті означає визнаний перелік священних книг. Значення мали зв’язок тексту з апостольською традицією, його використання в громадах і відповідність їхньому розумінню віри. У різних місцях межі переліку певний час не збігалися. Одні твори читали широко, щодо інших вагалися. Існували також повчальні книги, які шанували, але поступово перестали включати до складу Нового Завіту.
Показове свідчення залишив Афанасій Александрійський. У великодньому посланні 367 року він перелічив саме ті 27 книг, які становлять Новий Завіт у більшості християнських традицій. Це важлива дата в історії канону, проте вона не означає, що того року книги вперше з’явилися або що один єпископ одноосібно наказав усім християнам прийняти нову Біблію. Лист зафіксував певний етап тривалого відбору та узгодження. Інші церковні зібрання й автори також висловлювалися про склад Письма.
Що розповідає Синайський кодекс
Особливо промовистим є Синайський кодекс IV століття — один із найважливіших давніх біблійних рукописів. Він містить повний Новий Завіт, частину грецького Старого Завіту, а також Послання Варнави й «Пастиря» Герми. Два останні твори не входять до звичайного сучасного Нового Завіту. Їхня присутність показує, що давні збірники могли мати інший склад, а межа між канонічним текстом і шанованою літературою не відразу набула звичного вигляду.
Рукопис дозволяє побачити й працю переписувачів. Текст переносили на підготовлену шкіру, перевіряли, виправляли; окремі читання могли відрізнятися. Дослідники зіставляють рукописи, щоб відновити історію передавання тексту. Наявність варіантів не означає, що будь-яка версія однаково ймовірна: мають значення вік свідчення, його походження та зв’язок з іншими копіями. За друкованим рядком стоїть велика робота людей, які століттями переписували й порівнювали книги.
Поширена оповідь, ніби Біблію сформували голосуванням на Нікейському соборі 325 року, не підтверджується його збереженими рішеннями. Собор розглядав інші питання, насамперед суперечку про співвідношення Отця і Сина. Різниця між сучасними християнськими виданнями Біблії переважно стосується Старого Завіту: протестантські, католицькі та православні традиції мають неоднакові переліки й способи класифікації окремих книг. Ця різниця стає зрозумілішою, коли бачити за Біблією історію бібліотек, перекладів і громад, які її читали.
Іван Гудзенко
