На початку 1965 року становище Південного В’єтнаму виглядало дедалі загрозливішим. Політична нестабільність у Сайгоні, посилення активності В’єтконгу та зростання впливу Північного В’єтнаму створювали реальну небезпеку падіння південнов’єтнамського режиму. Американське керівництво дедалі більше переконувалося, що без прямого втручання Сполучених Штатів комуністи можуть здобути перемогу.
Політична криза в Південному В’єтнамі
Після повалення президента Нго Дінь З’єма у 1963 році політична ситуація в Південному В’єтнамі залишалася надзвичайно нестабільною. Влада переходила від однієї військової групи до іншої, а уряди змінювалися з дивовижною швидкістю. Генерал Нгуєн Кхань, який прийшов до влади після чергового перевороту, також не зміг забезпечити стабільність державного управління.
Урядові структури втрачали контроль над значною частиною сільської місцевості. Підрозділи Армії Республіки В’єтнам, попри американську допомогу та сучасне озброєння, не могли завдати вирішальної поразки силам В’єтконгу. Комуністичні формування поступово зміцнювали свої позиції, розширювали зони впливу та демонстрували високу ефективність партизанської війни.
Особливу тривогу у Вашингтоні викликало те, що В’єтконг почав безпосередньо атакувати американські об’єкти. У листопаді 1964 року мінометний обстріл американської авіабази в Б’єнхоа поблизу Сайгона став серйозним сигналом для адміністрації Джонсона. Подібні атаки показували, що конфлікт поступово виходить за межі боротьби між північними та південними в’єтнамцями.
Дебати в адміністрації Джонсона
Погіршення ситуації викликало гострі дискусії серед американського політичного та військового керівництва. Більшість радників президента підтримували ідею завдання ударів по Північному В’єтнаму. На їхню думку, бомбардування могли зміцнити моральний дух південнов’єтнамської армії та продемонструвати рішучість Сполучених Штатів захищати свого союзника.
Прихильники ескалації також вважали, що удари по території Північного В’єтнаму змусять керівництво в Ханої відмовитися від підтримки повстанців на Півдні. Вони сподівалися, що руйнування військової інфраструктури та транспортних шляхів ускладнить перекидання зброї, боєприпасів і військовослужбовців до Південного В’єтнаму.
Серед небагатьох противників такого підходу був заступник державного секретаря Джордж Болл. Він попереджав, що бомбардування навряд чи принесуть швидкий результат і можуть втягнути Сполучені Штати у тривалу та виснажливу війну. Подібні застереження висловлював і віцепрезидент Г’юберт Гамфрі. Однак їхні аргументи не змогли переконати більшість членів адміністрації. Водночас між прихильниками військового втручання існували суперечки щодо характеру майбутньої кампанії. Військові наполягали на потужних та швидких ударах, які мали паралізувати військовий потенціал Північного В’єтнаму. Радник з національної безпеки Макджордж Банді та помічник міністра оборони Джон Макнотон пропонували поступове нарощування повітряного тиску, яке мало змусити керівництво Ханоя змінити свою політику.
Операція «Грім, що котиться»
У лютому 1965 року Сполучені Штати розпочали масштабну повітряну кампанію проти Північного В’єтнаму, яка отримала назву «Грім, що котиться». Вона стала однією з найдовших і найінтенсивніших бомбардувальних операцій в історії американської авіації.
Кампанія розвивалася відповідно до концепції поступової ескалації. Спочатку удари завдавалися по обмеженій кількості цілей, однак згодом їхній масштаб і частота постійно зростали. Вибір об’єктів для атак контролювався безпосередньо Білим домом. Американське керівництво прагнуло уникнути кроків, які могли б спровокувати пряме втручання Китайської Народної Республіки або Радянського Союзу.
Саме тому американські літаки не атакували багато об’єктів поблизу китайського кордону, а також уникали ударів по портах, де могли перебувати радянські судна. Вашингтон намагався зберегти конфлікт у межах В’єтнаму та не допустити його перетворення на глобальне протистояння наддержав. Однак дуже швидко стало очевидно, що бомбардування не приносять очікуваних результатів. Незважаючи на значні руйнування, комуністичні сили продовжували зміцнювати свої позиції в Південному В’єтнамі.
Висадка американських військ у Данангу
Навесні 1965 року американське командування дійшло висновку, що одними лише повітряними ударами неможливо врятувати становище союзного режиму. Командувач американських сил у В’єтнамі генерал Вільям Вестморленд наполягав на необхідності введення наземних військ.
У березні 1965 року перші підрозділи морської піхоти США висадилися в Данангу. Формально вони мали забезпечувати охорону важливої авіабази, але на практиці ця подія стала початком прямої участі американських сухопутних військ у війні.
Водночас регулярні частини армії Північного В’єтнаму дедалі активніше проникали на територію Південного В’єтнаму через Лаос. Так званий шлях Хо Ші Міна перетворився на життєво важливу артерію постачання для комуністичних сил.
У Вашингтоні дедалі більше політиків та військових були переконані, що без масштабного введення американських військ поразка Південного В’єтнаму є лише питанням часу.
Рішення про повномасштабне втручання
До літа 1965 року ситуація досягла критичної точки. Вестморленд повідомляв про можливий крах південнов’єтнамської армії та вимагав термінового збільшення американської військової присутності.
Після поїздки до В’єтнаму міністр оборони Роберт Макнамара підтвердив оцінки військового командування. Він доповів президентові, що без додаткових сил стабілізувати фронт буде неможливо.
Наприкінці липня 1965 року Ліндон Джонсон ухвалив рішення, яке фактично означало вступ Сполучених Штатів у повномасштабну війну. Президент санкціонував негайне відправлення до В’єтнаму 100 тисяч американських військовослужбовців та схвалив плани щодо перекидання ще 100 тисяч осіб протягом наступного року.
Цей крок став переломним моментом в історії конфлікту. Відтепер американські війська брали на себе не лише допоміжні функції, а й основний тягар бойових операцій проти В’єтконгу та Північного В’єтнаму.
Війна без офіційного оголошення
Однією з особливостей американського вступу у війну стало те, що він відбувся без офіційного оголошення війни. Президент не звертався до Конгресу з проханням ухвалити відповідну декларацію, а країна не переходила на воєнний режим функціонування.
Національна гвардія та резервні сили не були масово мобілізовані, хоча військові плани передбачали таку можливість. Адміністрація Джонсона прагнула вести війну таким чином, щоб мінімізувати її вплив на повсякденне життя американського суспільства. Однак саме ця стратегія в майбутньому спричинила численні політичні суперечки. Зі зростанням кількості американських військ і бойових втрат громадська підтримка війни почала поступово зменшуватися.
Рішення, ухвалені у 1965 році, змінили не лише хід В’єтнамської війни, а й усю зовнішню політику Сполучених Штатів у другій половині ХХ століття. Вступ Америки до конфлікту перетворив локальну громадянську війну на один із головних фронтів холодної війни.
Операція «Грім, що котиться», висадка морської піхоти в Данангу та масове введення американських військ стали символами початку нового етапу війни. Те, що в адміністрації Джонсона розглядалося як спосіб швидко стабілізувати ситуацію, перетворилося на багаторічний конфлікт, який забрав мільйони життів і залишив глибокий слід у світовій історії.
Іван Гудзенко
