Американська ескалація та нова влада в Сайгоні
Президент США Ліндон Бейнс Джонсон та його радники ретельно обговорювали питання про збільшення американського військового контингенту у В’єтнамі. Водночас набагато менше уваги приділялося тому, яким чином ці сили повинні були досягати стратегічної перемоги після прибуття.
У лютому 1965 року політична ситуація в Південному В’єтнамі певною мірою стабілізувалася. Генерал Нгуєн Ван Тхієу став главою держави, а генерал авіації Нгуєн Као Кі очолив уряд як прем’єр-міністр. Цей політичний союз забезпечив відносну стабільність режиму на кілька років і дозволив американцям розширювати свою військову присутність.
Однак навіть після формального зміцнення влади в Сайгоні американське командування не довіряло повністю можливостям південнов’єтнамської армії. Внаслідок цього війська Республіки В’єтнам дедалі більше відходили на другий план, тоді як основний тягар бойових дій брали на себе американські сили.
Гігантська військова машина США
Для забезпечення війни американці створили у В’єтнамі одну з найбільших логістичних систем після Другої світової війни.
Було збудовано чотири великі авіабази зі злітно-посадковими смугами довжиною до трьох кілометрів, шість глибоководних портів, десятки тактичних аеродромів, лікарні та величезні складські комплекси. Усе це мало підтримувати швидке переміщення військ, техніки та боєприпасів. До кінця 1965 року американські морські піхотинці та сухопутні війська вже вступали у масштабні бої з регулярними підрозділами Північного В’єтнаму та В’єтконгу. Особливо запеклими стали зіткнення на півострові Батанган поблизу Дананга та в долині Іа-Дранг у Центральному нагір’ї.
Під час цих боїв американці застосували майже весь арсенал сучасної війни: артилерію, бойові гелікоптери, винищувачі-бомбардувальники та навіть стратегічні бомбардувальники B-52. Втрати комуністичних сил були значними, але вони не вважали себе переможеними.
Для командування Північного В’єтнаму головним було не утримання території, а виснаження противника. Якщо американці залишали район після операції, комуністичні сили швидко поверталися та відновлювали свої позиції.
Стратегія Вестморленда: війна на виснаження
Генерал Вільям Вестморленд був переконаний, що перевага США у вогневій потужності зрештою забезпечить перемогу. Його план передбачав, що американські війська будуть вести боротьбу проти великих формувань противника у віддалених джунглях і гірських районах. У цей час південнов’єтнамська армія мала забезпечувати безпеку населених пунктів і поступово відновлювати контроль уряду над сільською місцевістю.
Основою цієї концепції було виснаження. Передбачалося, що регулярні сили Північного В’єтнаму та В’єтконгу постійно зазнаватимуть таких великих втрат, що зрештою не зможуть їх компенсувати. У такій ситуації комуністи нібито погодилися б на вигідні для США мирні переговори. На папері ця стратегія виглядала логічною. Проте вона мала серйозний недолік: американське командування недооцінило готовність противника переносити величезні втрати заради досягнення політичних цілей.
«Пошук і знищення» як символ війни
Практичним втіленням стратегії виснаження стали так звані операції «пошуку і знищення».
Американські підрозділи проводили масштабні рейди в районах передбачуваного розташування комуністичних баз. Війська висаджувалися за допомогою гелікоптерів, оточували територію та намагалися знищити сили противника. Саме такі операції стали характерною рисою війни у 1966–1967 роках. Їхньою метою було не утримання території, а завдання максимальних втрат ворогу. Для оцінки успіхів використовувався так званий «підрахунок тіл» — статистика загиблих бійців противника. Вважалося, що чим більше втрат зазнає В’єтконг і Північний В’єтнам, тим ближчою стає перемога.
Однак згодом ця система викликала гостру критику. Дані часто виявлялися неточними, а польові командири нерідко завищували показники для демонстрації успіхів. У результаті статистика створювала ілюзію прогресу, яка дедалі менше відповідала реальній ситуації на фронті.
Альтернативний шлях, який проігнорували
У 1966 році за дорученням начальника штабу армії США Гарольда Кіта Джонсона було підготовлено дослідження під назвою PROVN. Його автори дійшли висновку, що війна не може бути виграна лише шляхом фізичного знищення сил противника. Натомість вони пропонували зосередитися на захисті населення, розвитку місцевого самоврядування та зміцненні авторитету уряду Південного В’єтнаму.
Фактично дослідники стверджували, що боротьба з повстанцями є насамперед політичною, а не військовою проблемою. Проте рекомендації PROVN були переважно проігноровані. Американське військове командування продовжувало покладатися на масовані бойові операції та переважаючу вогневу силу.
Операції «Сідар-Фоллз» та «Джанкшен-Сіті»
Найбільш масштабними прикладами стратегії Вестморленда стали операції «Сідар-Фоллз» та «Джанкшен-Сіті». У цих кампаніях брали участь десятки тисяч американських військовослужбовців, сотні гелікоптерів і бойових літаків. Метою було знищення великих баз В’єтконгу в районах на північ і схід від Сайгона.
Американці справді захопили значні запаси зброї, боєприпасів та продовольства. Проте стратегічний результат виявився мінімальним. Після завершення операцій війська США залишали район, а сили В’єтконгу через певний час поверталися назад і відновлювали свою діяльність. Таким чином виникала ситуація, коли великі перемоги на полі бою не приносили довгострокових політичних результатів.
Агент Оранж і екологічна катастрофа
Одним із найсуперечливіших аспектів американської кампанії стало використання гербіциду «Агент Оранж».
Американське командування прагнуло позбавити противника природного укриття в джунглях і зруйнувати його маршрути постачання. Для цього літаки та гелікоптери розпилили мільйони галонів хімічних речовин над величезними територіями В’єтнаму, особливо вздовж кордонів із Лаосом і Камбоджею. З військової точки зору ця програма частково досягла своєї мети, оскільки значні площі лісів втратили рослинність. Проте наслідки виявилися катастрофічними.
Було завдано масштабної шкоди екосистемам В’єтнаму, а тисячі військових і цивільних осіб зазнали впливу токсичних речовин. У наступні десятиліття багато людей страждали від онкологічних захворювань, вроджених вад розвитку та інших серйозних проблем зі здоров’ям, які пов’язували з впливом «Агента Оранж».
Чому вогнева міць не забезпечила перемоги
До 1967 року Сполучені Штати володіли безпрецедентною військовою перевагою у В’єтнамі. Американська армія мала сучасну техніку, абсолютне панування в повітрі та величезні матеріальні ресурси. Проте ці переваги не могли компенсувати головну проблему — нерозуміння політичної природи конфлікту.
Стратегія виснаження виходила з припущення, що противник зрештою зламається під тиском втрат. Але керівництво Північного В’єтнаму було готове вести війну роками, сприймаючи її як боротьбу за національне об’єднання та незалежність.
У результаті американська вогнева міць, яка здавалася непереможною, поступово втрачала свою ефективність. Виграючи окремі битви, Сполучені Штати не наближалися до стратегічної перемоги. Саме цей парадокс став однією з головних причин подальшої кризи американської політики у В’єтнамі та визначив розвиток війни напередодні драматичних подій Тетського наступу 1968 року.
Іван Гудзенко
