До середини 1960 року стало очевидно, що уряд Південного В’єтнаму на чолі з Нго Дінь Дьємом не здатний самостійно впоратися зі зростаючою загрозою з боку В’єтконгу. Партизанський рух дедалі активніше діяв у сільських районах, здійснюючи напади на урядові установи, поліцейські дільниці та військові об’єкти. Лише протягом другої половини 1959 року комуністичні повстанці проводили понад сто атак щомісяця. Наступного року жертвами В’єтконгу стали близько 2500 урядовців, представників місцевої адміністрації та осіб, яких повстанці вважали своїми противниками.
Особливе занепокоєння викликав напад на штаб полку Армії Республіки В’єтнам неподалік Сайгона у січні 1960 року. Чотири роти В’єтконгу успішно атакували військовий об’єкт, продемонструвавши високий рівень організації та бойової підготовки. Цей інцидент став серйозним попередженням для американських радників, які працювали у В’єтнамі, і змусив Вашингтон переглянути масштаби своєї підтримки режиму Дьєма.
В’єтнам як випробування для адміністрації Кеннеді
У січні 1961 року президентом США став Джон Фіцджеральд Кеннеді. Молодий президент отримав у спадок складну міжнародну ситуацію, яка включала конфлікти в Берліні, Лаосі та на Кубі. Проте В’єтнам швидко посів важливе місце серед його зовнішньополітичних пріоритетів.
Кеннеді та його найближчі радники розглядали події у В’єтнамі як частину ширшої боротьби між Заходом і комуністичним блоком. На їхню думку, Радянський Союз і Китай активно підтримували революційні рухи в Азії, Африці та Латинській Америці, використовуючи партизанську війну для повалення проамериканських урядів. Саме тому конфлікт у В’єтнамі здавався ідеальним прикладом нової форми протистояння, яку американські стратеги називали боротьбою з повстанською діяльністю.
Адміністрація Кеннеді була переконана, що перемога комуністів у В’єтнамі матиме наслідки далеко за межами цієї країни. Таке бачення ґрунтувалося на популярній у той час теорії доміно, згідно з якою падіння однієї держави під вплив комунізму неминуче спричинить аналогічні процеси в сусідніх країнах.
Посилення підтримки з боку Північного В’єтнаму
Поки у Вашингтоні дискутували про майбутню стратегію, керівництво Північного В’єтнаму активно зміцнювало свої позиції на півдні країни. За оцінками американської розвідки, лише у 1960 році на територію Південного В’єтнаму було направлено приблизно чотири тисячі комуністичних кадрів. Уже через два роки їхня кількість зросла майже до тринадцяти тисяч.
Більшість цих людей були вихідцями з Південного В’єтнаму, які після Женевських угод 1954 року перебралися на Північ. Тепер вони поверталися назад як досвідчені організатори та військові командири. Значна частина цих кадрів належала до Комуністичної партії й мала багаторічний досвід боротьби проти французької колоніальної влади.
Саме вони стали ядром Народно-визвольних збройних сил Південного В’єтнаму, які поступово перетворилися на ефективну військову структуру, здатну вести масштабні бойові дії проти урядових сил.
Криза режиму Нго Дінь Дьєма
Погіршення ситуації пояснювалося не лише діяльністю комуністів. Не менш важливими були внутрішні проблеми самого Південного В’єтнаму. Режим Нго Дінь Дьєма дедалі більше критикували за авторитарний стиль управління, фаворитизм, корупцію та небажання проводити необхідні реформи. Попри очевидні проблеми, американська адміністрація продовжувала підтримувати свого союзника. У травні 1961 року до Сайгона прибув віцепрезидент США Ліндон Бейнс Джонсон, який публічно висловив підтримку уряду Дьєма та підтвердив намір Вашингтона збільшити обсяги економічної та військової допомоги.
Для американських політиків головним пріоритетом залишалося стримування комунізму, навіть якщо це означало підтримку уряду, який дедалі більше втрачав популярність серед власного населення.
Місія Ростоу і Тейлора
Восени 1961 року Кеннеді направив до В’єтнаму двох впливових радників — економіста Волта Вітмена Ростоу та генерала Максвелла Девенпорта Тейлора. Їхнім завданням було оцінити реальний стан справ і запропонувати можливі шляхи виходу з кризи.
Після ретельного аналізу вони дійшли висновку, що уряд Південного В’єтнаму поступово програє війну і не здатний самостійно переломити ситуацію. У своїй доповіді вони рекомендували різко збільшити масштаби американської допомоги, надати південнов’єтнамській армії сучасні гелікоптери та бронетранспортери, а також розширити мережу американських радників на всіх рівнях державного управління та військового командування. Крім того, обговорювалася можливість введення обмеженого контингенту бойових військ США. Хоча ця пропозиція не була негайно реалізована, вона стала важливим кроком на шляху до майбутньої ескалації війни.
Початок масштабної американської присутності
Джон Кеннеді добре розумів політичні ризики, пов’язані з можливою поразкою Південного В’єтнаму. Водночас він не бажав відразу втягувати Сполучені Штати у повномасштабний військовий конфлікт у Південно-Східній Азії.
Компромісним рішенням стало різке збільшення кількості американських радників і військових фахівців. Для координації цих зусиль було створено Командування військової допомоги США у В’єтнамі. Саме ця структура стала центром американської військової діяльності в країні.
Якщо наприкінці 1950-х років у В’єтнамі перебувало менше восьмисот американських військовослужбовців, то вже до середини 1962 року їхня чисельність досягла приблизно дев’яти тисяч осіб. Формально вони залишалися радниками та інструкторами, однак фактично дедалі активніше залучалися до планування бойових операцій і підтримки південнов’єтнамської армії.
Іван Гудзенко
