Лікар і дослідник пізнання
Ібн Сіна жив у 980–1037 роках, народився поблизу Бухари й працював у різних політичних центрах Центральної Азії та Ірану. Він був лікарем, філософом, автором великих систематичних праць. Його «Канон лікарської науки» здобув тривалий вплив у медичній освіті. Проте зводити Авіценну до історії медицини означає пропустити значну частину його інтелектуального задуму.
«Книга зцілення», попри назву, є філософською енциклопедією. Вона охоплює логіку, природознавство, математику та метафізику. Авіценна прагнув показати, як різні галузі знання пов’язані й на яких підставах можливе доведення. Його читали арабською, перекладали латиною, обговорювали в християнських та юдейських інтелектуальних середовищах.
Що доводить летюча людина
Експеримент пропонує відділити два запитання: що я знаю про своє тіло і чи усвідомлюю власне існування? Для Авіценни друге не потребує попереднього дослідження першого. Ми можемо помилятися щодо властивостей тіла, проте самоприсутність душі має інший характер. Вона не з’являється як останній висновок після перевірки рук, обличчя чи пульсу.
Однак цей сюжет не слід подавати як проведений науковий експеримент або остаточний доказ незалежності свідомості від мозку. Умови створені в думці, а переконливість висновку залежить від прийняття початкових припущень. Зокрема, можна запитати, чи справді відсутність знання про тіло показує, що самосвідомість здатна існувати без нього. Саме можливість такого заперечення робить сюжет філософськи плідним.
Сутність ще не гарантує існування
Інше важливе розрізнення Авіценни стосується того, чим річ є, і того, чи вона існує. Можна зрозуміти опис певної істоти, не знаючи, чи трапляється вона в дійсності. Отже, зміст поняття сам по собі не завжди дає відповідь на питання про наявність відповідного предмета. У філософській мові це розрізнення сутності та існування.
Речі навколо нас можливі самі по собі: їхня природа не пояснює цілковито факту їхнього існування. Вони потребують причин. Авіценна шукає підставу, яка не залежала б у той самий спосіб від чогось іншого, і говорить про необхідно суще. Його існування не є отриманим. Так метафізика приводить до Бога як підстави залежних речей, а не лише до першої події у віддаленому минулому.
Питання про таку підставу не тотожне пошуку ще однієї речі в довгому переліку. Додавши до залежних речей нову залежну річ, ми лише повторимо проблему. Авіценна намагається змінити сам рівень пояснення, а не пересунути початок оповіді про світ на кілька кроків назад.
Від уявного досліду до уважного запитання
Обидва сюжети виявляють силу розрізнень. Знання властивостей і самосвідомість, зрозуміле визначення й реальне існування можуть здаватися нероздільними, доки ми спеціально не поставимо їх поруч. Авіценна дає читачеві інструмент для такого зіставлення. Поспішна відповідь часто виникає саме там, де непомітно підмінили одне питання іншим.
Детальний опис міста ще не доводить, що його збудували. А повідомлення про відчуття не вичерпує питання, як вони стають чиїмось досвідом. Ці сучасні приклади не підтверджують усю систему Авіценни. Вони пояснюють користь його праць: перш ніж сперечатися щодо відповіді, потрібно з’ясувати, яке твердження ми намагаємося довести і що вже непомітно припустили.
Іван Гудзенко
