Перебуваючи в Бордо, Іван II домовився зі своїми полонителями про дворічне перемир’я та розпочав переговори щодо умов миру. Головною вимогою англійської сторони була передача значних французьких територій під повний суверенітет Англії. Йшлося передусім про Аквітанію — регіон, який протягом століть був одним із головних джерел англо-французького суперництва.
Криза французької влади
Проблема полягала в тому, що рішення полоненого короля не сприймалися у Франції як безумовно обов’язкові. У Парижі дедалі більший вплив отримували представники Генеральних штатів та реформаторського руху. Серед його помітних діячів були Жан де Краон, Робер Ле Кок і Етьєн Марсель — проректор купецтва Парижа.
Ці політичні сили виступали за посилення ролі представницьких органів та обмеження королівської влади. Вони не були готові просто схвалити умови, які Іван II погоджував під час перебування в англійському полоні. Для багатьох представників станів передача величезних територій Англії виглядала не як мир, а як фактичне розчленування Французького королівства. Таким чином, французька сторона опинилася перед подвійною кризою. З одного боку, країна зазнала військової поразки та втратила короля. З іншого — всередині держави виникла гостра боротьба за те, хто має визначати політику Франції.
Етьєн Марсель і політична боротьба в Парижі
Особливо важливою фігурою цього періоду став Етьєн Марсель. Як представник паризького купецтва та один із лідерів Генеральних штатів, він прагнув використати кризу монархії для проведення політичних реформ.
Марсель та його прихильники вважали, що фінансові й військові провали королівської влади дають станам можливість отримати більший контроль над управлінням державою. Вони виступали проти автоматичного схвалення умов, запропонованих Іваном II з полону.
У Парижі дедалі більше поширювалося переконання, що поступки Англії можуть поставити під загрозу саме існування французької держави. Тому переговори, які Іван II вів із Едуардом III, наштовхувалися на внутрішній опір.
Втеча Карла Злого
Ситуацію ще більше ускладнила втеча Карла II Злого з ув’язнення в листопаді 1357 року. Цей політичний діяч був суперником французької корони та мав власні претензії й амбіції.
Представники станів сподівалися, що Карл зможе використати свій вплив для боротьби з численними загонами англійських і наваррських солдатів, які після перемир’я залишилися без регулярної служби. Проте очікування не справдилися. Замість того щоб ефективно боротися з цими загонами, Карл намагався вести з ними переговори. Це сприяло подальшому поширенню хаосу. Навіть формальне припинення війни між Англією та Францією не означало припинення насильства. Військові загони, які втратили джерело регулярного доходу, продовжували грабувати та спустошувати французькі землі.
Жакерія та соціальна катастрофа
До політичної кризи додалася соціальна. Франція переживала важкий період економічних і військових потрясінь. Сільське населення потерпало від податків, руйнування господарства та насильства з боку озброєних загонів.
У 1358 році на північ від Сени спалахнула Жакерія — велике селянське повстання. Воно стало одним із найвідоміших соціальних виступів середньовічної Франції.
Повстання було жорстоко придушене дворянством. Жакерія продемонструвала глибину соціальної кризи, яка виникла внаслідок тривалої війни. Французьке суспільство було виснажене не лише військовими поразками, а й економічним тиском, розоренням сіл та політичною нестабільністю. Отже, полон Івана II став частиною значно ширшої кризи, яка охопила французьку державу, міста та сільське населення.
Поява майбутнього Карла V
Поступово ситуація почала змінюватися. Після смерті Етьєна Марселя 31 липня 1358 року дофін Карл зміг повернутися до Парижа. Він став центральною фігурою французької політики та згодом увійшов в історію як Карл V Мудрий.
Карлу довелося діяти в умовах надзвичайно складної ситуації. Його батько залишався в англійському полоні, Англія вимагала величезного викупу, а французька територія зазнала значних втрат. Проте поступово дофін почав відновлювати авторитет королівської влади. Для французької монархії це було надзвичайно важливо: без відновлення централізованого управління неможливо було організувати збір коштів, підтримувати армію та продовжувати боротьбу з Англією.
Перший Лондонський договір
Поки внутрішня боротьба тривала, Іван II продовжував переговори з Едуардом III. У січні 1358 року було укладено перший Лондонський договір.
Його умови були надзвичайно важкими для Франції. Англія мала отримати старе герцогство Аквітанію вже на умовах повного суверенітету. Крім того, французька сторона повинна була виплатити за звільнення Івана II величезний викуп — 4 мільйони золотих екю. Натомість Едуард III погоджувався відмовитися від претензій на французьку корону. На перший погляд, це могло виглядати як компроміс: Англія отримувала значні території та гроші, а Франція зберігала власну монархію.
Проте виконання договору виявилося надзвичайно складним. Франція не могла швидко зібрати необхідні кошти, а затримки з виплатами та передачею заручників призвели до того, що угода фактично втратила силу.
Другий Лондонський договір
Едуард III вирішив скористатися ситуацією та висунув ще жорсткіші вимоги. У березні 1359 року було укладено другий Лондонський договір.
Цього разу англійські претензії стали ще масштабнішими. До територій, які мали перейти під контроль Англії, додавалися старі анжуйські землі між Луарами та Ла-Маншем. Окремо передбачалося утримання заручників до виплати частини викупу.
Переговори під час полону Івана II показують, що Столітня війна була не лише серією битв. Військові перемоги безпосередньо впливали на дипломатію, фінанси та внутрішню політику держав. Полон французького короля дозволив Едуарду III висунути надзвичайно масштабні вимоги. Проте навіть переможена Франція не була готова безумовно прийняти ці умови. Внутрішній опір, діяльність Генеральних штатів, виступи Етьєна Марселя, Жакерія та зміцнення позицій дофіна Карла показали, наскільки складним було досягнення остаточного миру.
У результаті перші домовленості не стали остаточним завершенням конфлікту. Столітня війна продовжилася, а Франція поступово почала відновлювати свої сили.
Іван Гудзенко
