У центрі дипломатичних дискусій опинилися доля Німеччини, майбутнє країн Східної та Південно-Східної Європи, польське питання та баланс сил між Заходом і Радянським Союзом. Саме під час Квебекської конференції «Октагон» та Московської конференції восени 1944 року були закладені основи післявоєнного політичного устрою континенту, що визначав міжнародні відносини протягом наступних десятиліть.
У Лондоні та Вашингтоні дедалі більше усвідомлювали, що країни, які визволятимуться Червоною армією, можуть потрапити під контроль СРСР незалежно від формальних домовленостей між союзниками.
Перші спроби розподілу сфер відповідальності
Ще навесні 1944 року британський уряд запропонував практичний підхід до вирішення майбутніх суперечностей. У травні Лондон запропонував Москві фактично розмежувати військово-політичну відповідальність на Балканах. Згідно з цією пропозицією, Румунія та Болгарія мали стати районами переважного радянського впливу, тоді як Югославія та Греція розглядалися як зони британських інтересів. Президент США Франклін Делано Рузвельт підтримав цю ініціативу в червні 1944 року.
Проте ситуація на місцях швидко змінювалася, і політичні події нерідко випереджали дипломатичні домовленості.
Югославія та Греція
Особливо складною була ситуація на Балканах.
У Югославії комуністичний партизанський рух під керівництвом Йосип Броз Тіто поступово перетворився на головну антинацистську силу країни. Після Тегеранська конференція саме партизани Тіто стали основними отримувачами військової допомоги від Заходу. Їхні суперники — монархічні четники втрачали підтримку союзників. До травня 1944 року політичне майбутнє Югославії дедалі більше пов’язувалося з комуністичним рухом Тіто.
Не менш напруженою була ситуація в Греції. Тут домінуючою силою опору став комуністичний рух EAM (Національний фронт визволення), який контролював свою військову організацію ELAS. Йому протистояла EDES — організація, що підтримувала грецький уряд у вигнанні та користувалася британською підтримкою.
Для Черчилля Греція мала виняткове стратегічне значення. Контроль над східним Середземномор’ям розглядався британським керівництвом як один із ключових елементів майбутньої безпеки Британської імперії.
Польське питання — головна суперечка союзників
Найбільш вибухонебезпечним питанням залишалася Польща.
Польський уряд у вигнанні продовжував працювати в Лондоні й користувався підтримкою Великої Британії та США. Проте радянське керівництво не довіряло цьому уряду та прагнуло сформувати в Польщі політичні структури, лояльні до Москви.
У липні 1944 року радянська влада сприяла створенню в Любліні Польського комітету національного визволення. Фактично це означало появу альтернативного польського уряду, який мав підтримку Кремля. Для західних союзників така ситуація стала тривожним сигналом. Вона демонструвала, що радянська політика у Східній Європі формується не лише через переговори, а й через створення нових політичних режимів на звільнених територіях.
Румунія та Болгарія під радянським впливом
У серпні 1944 року Румунія несподівано вийшла з війни на боці Німеччини та приєдналася до антигітлерівської коаліції. Однак навіть ця зміна не дозволила країні уникнути жорсткого радянського контролю.
Румунська армія була розформована радянським командуванням, а політичне життя держави дедалі більше залежало від Москви.
У вересні Радянський Союз оголосив війну Болгарії. Радянські війська увійшли до країни та підтримали встановлення нового політичного режиму, в якому ключову роль відігравали комуністи. Події в Румунії та Болгарії переконували західних лідерів, що радянська сфера впливу в Південно-Східній Європі формується надзвичайно швидко.
Конференція «Октагон» у Квебеку
З 11 по 16 вересня 1944 року відбулася друга Квебекська конференція союзників, відома під кодовою назвою «Октагон».
У переговорах брали участь Вінстон Черчилль та Франклін Делано Рузвельт.
Одним із найважливіших рішень конференції стало схвалення плану поділу переможеної Німеччини на окупаційні зони. Передбачалося, що країна буде розділена між США, Великою Британією та Радянським Союзом. Американська зона мала охоплювати південний захід Німеччини, британська — північний захід, а радянська — східні території. Це рішення стало одним із перших практичних кроків до післявоєнного устрою Німеччини та фактично передбачило майбутній поділ країни, який згодом призвів до утворення двох німецьких держав.
План Моргентау
Ще одним важливим питанням конференції став проєкт, запропонований міністром фінансів США Генрі Моргентау-молодший. Так званий план Моргентау передбачав радикальне перетворення Німеччини після війни. Його автори пропонували ліквідувати німецький військово-промисловий комплекс та перетворити країну на переважно аграрну державу.
Прихильники плану вважали, що лише таким шляхом можна запобігти новій німецькій агресії. Проте критики застерігали, що економічне руйнування Німеччини може спричинити масштабну гуманітарну кризу та дестабілізувати всю Європу.
Зрештою від цього проєкту відмовилися, а після війни США перейшли до політики економічного відновлення Західної Німеччини.
Координація завершального наступу на Німеччину
Окрім політичних питань, у Москві обговорювалися й військові плани.
Союзники узгоджували строки майбутніх наступальних операцій проти Німеччини, щоб забезпечити максимальний тиск на Вермахт одночасно зі сходу та заходу.
Також обговорювалася перспектива вступу СРСР у війну проти Японії після завершення бойових дій у Європі. Це питання мало велике значення для США, які вже планували завершальний етап війни на Тихому океані.
Конференції «Октагон» у Квебеку та переговори в Москві восени 1944 року стали одними з найважливіших дипломатичних подій завершального етапу Другої світової війни. Саме тоді союзники почали визначати політичну карту повоєнної Європи, домовлятися про поділ Німеччини та розмежування сфер впливу.
Попри спільну боротьбу проти нацистської Німеччини, між західними демократіями та Радянським Союзом уже проявлялися серйозні суперечності. Польське питання, майбутнє Балкан та політичний контроль над Східною Європою стали першими ознаками конфлікту, який після 1945 року переріс у тривале глобальне протистояння, відоме як Холодна війна.
Іван Гудзенко
