Пропозиція мала жорстку умову — негайне прийняття. Однак Наполеон вагався. Його новий міністр закордонних справ, Арман де Коленкур, лише 2 грудня дав згоду на ці умови. На той момент союзники вже відкликали пропозицію. Таким чином було втрачено, можливо, останній шанс уникнути вторгнення на французьку територію
Європейська коаліція
На початку 1814 року коаліція проти Франції складалася з кількох потужних держав, серед яких ключову роль відігравав британський міністр закордонних справ Роберт Стюарт Каслрі. Прибувши до Базеля 18 січня, він запропонував союзникам значні фінансові субсидії — 5 мільйонів фунтів стерлінгів — для продовження війни.
Його політична програма передбачала:
- відновлення Іспанії та Португалії;
- компенсацію Бурбонів Неаполя;
- створення «голландського бар’єру» через об’єднання Нідерландів і Бельгії;
- посилення Пруссії на заході.
Каслрі виступив також як посередник між різними інтересами союзників. З одного боку діяли Олександр I і Пруссія, які прагнули рішучого розгрому Франції, з іншого — Австрія на чолі з Меттерніхом, що намагалася уникнути надмірного посилення Росії.
Сили сторін
До кінця 1813 року становище Франції було критичним. Наполеон мав лише близько 60 тисяч солдатів для оборони кордонів на Рейні та ще 30 тисяч для початкових операцій. Це було значно менше, ніж сили союзників.
Коаліція планувала вторгнення трьома основними арміями:
- Північна армія наступала через Нідерланди;
- Сілезька армія під командуванням Гебхарда Леберехта фон Блюхера рухалася між Кобленцем і Мангеймом;
- Богемська армія під проводом Карла Філіппа цу Шварценберга наступала через Швейцарію.
Загальна чисельність союзників значно перевищувала французькі сили: лише армія Шварценберга налічувала близько 180 тисяч осіб.
Другорядні фронти та розпад наполеонівської системи
Паралельно з головними бойовими діями розгорталися події, що підривали позиції Франції. У Північній Німеччині Жан-Батист Бернадот стримував французькі сили в Гамбурзі. Тим часом у Нідерландах почалося повстання, яке призвело до вигнання французької адміністрації та повернення династії Оранських.
В Італії віце-король Ежен де Богарне намагався стримати наступ австрійців, але ситуація ускладнилася зрадою союзників Наполеона. Король Неаполя Йоахім Мюрат уклав союз з Австрією 11 січня 1814 року, погодившись виставити 30 тисяч солдатів проти колишнього імператора.
На Піренейському фронті маршал Ніколя-Жан де Дьє Сульт із 60 тисячами військ намагався стримати наступ Артура Веллінгтона, який просувався з Іспанії.
Геополітичні зміни в Північній Європі
Події 1814 року мали значний вплив і на північ Європи. Данський король Фредерік VI, під тиском військової ситуації та присутності Бернадотта, змушений був поступитися Норвегією Швеції. Водночас Велика Британія отримала контроль над стратегічно важливим островом Гельголанд. Ці зміни демонстрували, що війна вже виходила за межі боротьби з Наполеоном і перетворювалася на масштабне перекроювання політичної карти Європи.
Іван Гудзенко
