Літл-Рок: армія проти сегрегації
Одне з найвідоміших застосувань Закону про повстання відбулося у 1957 році в Літл-Року, штат Арканзас. Після рішення Верховного суду США про необхідність десегрегації державних шкіл дев’ять темношкірих учнів повинні були розпочати навчання у Центральній середній школі Літл-Рока. Проте губернатор Арканзасу Орвал Фобус виступив проти інтеграції та використав Національну гвардію штату, щоб не допустити учнів до школи. Ситуація швидко перетворилася на загальнонаціональну кризу: біля школи збиралися агресивно налаштовані противники десегрегації, а місцеві сили не забезпечували виконання федерального судового рішення. Президент Дуайт Д. Ейзенхауер зрештою федерально активував Національну гвардію Арканзасу та направив до міста підрозділи 101-ї повітрянодесантної дивізії армії США. Військові супроводжували дев’ятьох учнів до школи та забезпечували можливість виконання рішення суду. Подія стала одним із найяскравіших прикладів того, як федеральна влада могла використати силу для протидії штату, який відмовлявся виконувати федеральне законодавство та судові рішення. Літл-Рок також показав, що суперечка про використання військових усередині країни може бути пов’язана не лише з громадським порядком, а й із фундаментальним питанням про те, чи повинні штати виконувати рішення федеральної влади, навіть якщо їхнє керівництво з ними не погоджується.
Джеймс Мередіт і боротьба за інтеграцію університету
Через п’ять років після подій у Літл-Року Закон про повстання знову опинився в центрі боротьби за громадянські права. У 1962 році темношкірий студент Джеймс Мередіт намагався вступити до Університету Міссісіпі. Федеральні суди постановили, що університет не має права відмовляти йому через расову приналежність, однак влада штату та губернатор Росс Барнетт чинили опір виконанню рішення. Коли Мередіт прибув до університету, ситуація переросла у масштабне протистояння. Відбулися сутички, унаслідок яких загинули двоє людей, а десятки були поранені. Президент Джон Ф. Кеннеді направив федеральні сили для забезпечення виконання судового рішення та припинення заворушень. Після цього Мередіт зміг вступити до університету й став першим темношкірим студентом, який навчався там. Цей епізод показав ще одну сторону Закону про повстання: федеральний уряд міг використовувати військові сили не просто для придушення безладів, а для забезпечення конкретних конституційних прав, якщо місцева влада ставала перешкодою для їх реалізації.
Детройт: п’ять днів заворушень
У 1967 році федеральні сили були використані вже в іншій ситуації. У Детройті спалахнули масштабні заворушення, які тривали п’ять днів і стали одними з найсерйозніших міських заворушень в історії США. Причини були складними й накопичувалися роками: расова дискримінація, бідність, проблеми з житлом, безробіття, напружені відносини між поліцією та темношкірим населенням. Безпосереднім поштовхом став поліцейський рейд у нічному закладі, після якого на вулицях почалися масові заворушення. Місцевої поліції та Національної гвардії Мічигану виявилося недостатньо для швидкого відновлення порядку. Губернатор штату звернувся по федеральну допомогу, і президент Ліндон Б. Джонсон дозволив направлення військ США. До міста прибули підрозділи 82-ї та 101-ї повітрянодесантних дивізій. Після введення федеральних військ ситуацію вдалося поступово взяти під контроль. Однак наслідки заворушень були величезними: десятки людей загинули, сотні отримали поранення, тисячі були заарештовані, а значна частина міської інфраструктури зазнала пошкоджень. Події в Детройті показали, наскільки складним може бути застосування військової сили в умовах масових соціальних конфліктів, де причини безладів значно глибші, ніж безпосередні вуличні зіткнення.
Лос-Анджелес: останнє фактичне застосування
Найпізнішим випадком фактичного застосування Закону про повстання вважається 1992 рік, коли президент Джордж Буш-старший направив федеральні війська до Лос-Анджелеса. Заворушення почалися після виправдання чотирьох поліцейських, яких звинувачували у побитті афроамериканця Родні Кінга. Відеозапис побиття, зроблений очевидцем, раніше обійшов американські телеканали та став символом проблеми поліцейського насильства. Коли суд присяжних виправдав поліцейських, у Лос-Анджелесі спалахнули масові заворушення. Пожежі, пограбування та сутички швидко поширилися на значну територію міста. Спочатку основний тягар припав на поліцію та Національну гвардію Каліфорнії, але масштаби безладів виявилися настільки великими, що було залучено федеральні війська. Після їхнього прибуття ситуація поступово стабілізувалася. Події 1992 року стали останнім випадком, коли президент США фактично застосував Закон про повстання для придушення масштабних внутрішніх заворушень. Саме тому Лос-Анджелес часто згадують як своєрідну історичну межу між класичними випадками застосування закону у XX столітті та сучасними політичними дискусіями навколо нього.
2020 рік: погроза застосування закону
Наступний великий епізод пов’язаний уже не з фактичним застосуванням закону, а з погрозою його використати. У 2020 році після смерті Джорджа Флойда під час затримання поліцією по всій території США почалися масштабні протести. Демонстрації проходили в десятках міст і мали різний характер: поряд із мирними акціями в окремих місцях відбувалися погроми, підпали та сутички. Тодішній президент Дональд Трамп заявив про можливість застосування Закону про повстання для припинення заворушень. Зрештою закон на федеральному рівні для придушення протестів 2020 року застосований не був. Однак сама заява президента привернула величезну увагу до документа, який багато американців до того майже не згадували. Дискусія показала, що навіть саме посилання президента на цей закон може мати серйозні політичні та правові наслідки.
Нові суперечки у 2025–2026 роках
Питання про Закон про повстання знову стало предметом гострих суперечок у наступні роки. У 2025 році Дональд Трамп знову говорив про можливість його застосування на тлі юридичних суперечок щодо використання Національної гвардії в окремих містах, керованих демократами. У 2026 році він також посилався на цей закон у контексті протестів у Міннеаполісі, пов’язаних із діяльністю федеральної імміграційної служби. Ці заяви важливі насамперед тому, що вони показують: хоча фактичне застосування Закону про повстання востаннє відбулося у 1992 році, сам закон нікуди не зник. Він залишається своєрідним резервним механізмом федеральної влади, можливість використання якого регулярно повертається до політичного порядку денного під час великих криз.
Від боротьби за права до боротьби за межі президентської влади
Історія застосування Закону про повстання добре показує, наскільки різними можуть бути обставини, за яких федеральна влада вдається до військової сили. За часів Улісса Гранта йшлося про захист колишніх рабів від організованого насильства Ку-клукс-клану. В Літл-Року та Міссісіпі федеральні сили забезпечували виконання рішень щодо десегрегації та доступу темношкірих громадян до освітніх установ. У Детройті й Лос-Анджелесі військових використовували для припинення масштабних міських заворушень. У XXI столітті головним стало вже інше питання — наскільки далеко президент може зайти, застосовуючи надзвичайні повноваження в умовах протестів і політичного конфлікту. Саме тому історію цього закону не можна звести лише до переліку випадків введення військ. Це водночас історія американської боротьби за громадянські права, протистояння федеральної влади зі штатами та постійного пошуку межі між необхідністю підтримувати порядок і захистом конституційних свобод. Закон, створений понад двісті років тому для надзвичайних обставин, пережив Громадянську війну, боротьбу з расовою сегрегацією, масштабні міські заворушення і сучасні політичні кризи. Саме ця здатність залишатися актуальним робить його одним із найбільш незвичайних і водночас суперечливих інструментів американської державної системи.
Іван Гудзенко
