Халабджа: трагедія цивільного населення
У березні 1988 року сталася одна з найстрашніших трагедій усієї війни. Після того як іранські війська та курдські сили увійшли до Халабджі, іракські військові застосували хімічну зброю. У результаті атаки загинули тисячі людей. Найчастіше наводиться оцінка до 5000 загиблих курдських мирних жителів у Халабджі та прилеглих районах. Люди гинули від отруйних речовин, а наслідки атаки позначилися на здоров’ї тих, хто вижив. Халабджа стала одним із найвідоміших символів застосування хімічної зброї наприкінці XX століття. Особливо трагічним було те, що основною жертвою стали не військові, а цивільні мешканці міста. Події в Халабджі також показали, наскільки тісно переплелися між собою Ірано-іракська війна та внутрішній курдський конфлікт в Іраку. Для режиму Саддама Хусейна курдські сили були не просто союзниками Ірану, а давнім внутрішнім противником, боротьбу з яким Багдад вів протягом багатьох років.
Ірак повертає ініціативу
Попри активність Ірану на півночі, загальна ситуація на фронті почала змінюватися на користь Іраку. У квітні 1988 року іракські війська розпочали масштабний наступ на півдні та за допомогою хімічної зброї повернули контроль над півостровом Фау, який Іран захопив раніше. Фау мав важливе стратегічне значення через своє розташування біля Перської затоки та близькість до іракських портів. Його втрата стала для Багдада одним із найболючіших ударів попередніх років війни, тому повернення півострова мало велике військове та символічне значення. Після Фау іракська армія продовжила наступ і повернула райони Саламча та Маджнун. Влітку іракські війська знову перейшли кордон і просунулися на територію Ірану. Таким чином, наприкінці війни відбулося майже дзеркальне повторення подій 1980 року: тепер уже Ірак, який кілька років перебував переважно в обороні, знову перейшов у наступ.
Чому Іран опинився на межі виснаження
До 1988 року Іран втратив значну частину своїх ресурсів у багаторічній війні. Економіка була підірвана, нафтовий експорт неодноразово зазнавав ударів, а населення втомилося від постійної мобілізації та величезних людських втрат. Іранське керівництво протягом попередніх років відмовлялося погоджуватися на припинення війни без досягнення власних умов. Але до 1988 року ситуація стала іншою. Ірак отримував значну фінансову підтримку від арабських держав Перської затоки, мав великі запаси озброєння та зміг відновити наступальний потенціал. Ірану доводилося вести боротьбу не тільки на сухопутному фронті, а й у Перській затоці, де тривала «танкерна війна». Додатковим фактором стала активніша присутність США в регіоні. Усе це дедалі сильніше переконувало іранське керівництво в тому, що продовження війни може мати катастрофічні наслідки.
Збиття рейсу Iran Air 655
Однією з найбільш драматичних подій літа 1988 року стала трагедія, яка безпосередньо не була частиною бойових дій між Іраном та Іраком. 3 липня 1988 року американський ракетний крейсер USS Vincennes збив пасажирський літак Iran Air, рейс 655, який виконував регулярний переліт з Тегерана до Дубая з посадкою в Бендер-Аббасі. Американські військові помилково прийняли літак Airbus A300 за іранський винищувач. На борту перебували 290 людей, і всі вони загинули. Трагедія викликала величезний резонанс в Ірані. У Тегерані відбулися жалобні заходи, а керівництво країни різко засудило дії США. Для іранського суспільства ця подія стала ще одним доказом того, наскільки небезпечною стала ситуація в Перській затоці. Війна вже давно перестала бути конфліктом лише на ірансько-іракському кордоні: удари по танкерах, присутність іноземних військових кораблів і міжнародне суперництво створили ситуацію, за якої цивільне судноплавство та авіація також опинилися під загрозою.
Рішення Хомейні про припинення війни
Через два тижні після трагедії з рейсом Iran Air 655 Іран зробив крок, який ще кілька років тому здавався малоймовірним. 17 липня 1988 року Іран погодився прийняти резолюцію Ради Безпеки ООН №598, яка передбачала припинення вогню та врегулювання конфлікту. Рішення було надзвичайно важким для керівництва Ісламської Республіки. Рухолла Хомейні раніше наполягав на продовженні боротьби та не бажав завершувати війну без досягнення політичних цілей. Але ситуація 1988 року змінилася настільки, що продовження бойових дій стало дедалі небезпечнішим. Іранська економіка була виснажена, армія зазнала значних втрат, а Ірак повернув собі стратегічну ініціативу. Хомейні погодився на припинення вогню, назвавши це рішення надзвичайно гірким. Для іранського керівництва це фактично означало визнання того, що військовим шляхом домогтися бажаного результату вже неможливо.
Війна без переможця
Ірано-іракська війна закінчилася не тріумфом однієї зі сторін, а виснаженням обох. Протягом 1988 року Ірак зумів відновити військову ініціативу, повернути Фау та інші території, а Іран зрештою погодився на припинення вогню. Але ця перемога не вирішила фундаментальних проблем регіону. Ірак вийшов із війни з величезними боргами, а прагнення Саддама зміцнити позиції країни призвело до нового конфлікту вже через два роки — вторгнення Іраку до Кувейту в 1990 році. Для Ірану війна стала подією, яка на десятиліття визначила його ставлення до безпеки, військової сили та зовнішніх загроз. КВІР, який під час війни перетворився на потужну військову структуру, зберіг величезний вплив і після її завершення. Події 1988 року також залишили важку спадщину у вигляді досвіду застосування хімічної зброї, масштабних атак на цивільні об’єкти та втручання іноземних держав у конфлікт. Ірано-іракська війна завершилася припиненням вогню, але її наслідки далеко не закінчилися 20 серпня 1988 року. Вони стали частиною нової політичної та військової реальності Близького Сходу, яка визначатиме історію регіону ще багато десятиліть.
Іван Гудзенко
