Іран переносить війну на територію Іраку
У липні 1982 року іранські війська перейшли кордон і почали наступ у напрямку іракської провінції Аль-Басра. Це був принципово новий етап конфлікту. Тепер Ірак уже не наступав, а захищав власну територію. Це суттєво змінило співвідношення переваг. Іракські війська отримали можливість діяти ближче до своїх баз постачання, укріплювати оборонні позиції та використовувати природні й штучні перешкоди. Поступово фронт перетворився на довгу систему траншей, мінних полів, укріплень і артилерійських позицій. Жодна сторона не могла легко здійснити прорив. Іран мав значну перевагу в чисельності особового складу та міг мобілізувати велику кількість добровольців, тоді як Ірак мав сильнішу важку техніку, артилерію та авіацію. У результаті війна вступила у фазу виснаження, коли великі наступи часто завершувалися лише незначними територіальними змінами.
Тактика людських хвиль
Однією з найбільш суперечливих особливостей іранської стратегії стали масовані піхотні атаки. Іранське командування намагалося компенсувати перевагу Іраку в авіації, артилерії та важкому озброєнні за допомогою великої кількості піхоти. У наступах брали участь бійці КВІР, регулярної армії та добровольчих формувань. Частина добровольців мала мінімальну військову підготовку. Серед них були й дуже молоді люди, яких залучали до фронту в рамках масової мобілізації. Іранські атаки часто проводилися хвилями, коли піхотні підрозділи намагалися прорвати добре укріплені іракські позиції. Проти них Ірак застосовував артилерію, танки, авіацію та інші види вогневої підтримки. Такі бої призводили до величезних втрат і не завжди давали Ірану відповідний військовий результат. Проте іранське керівництво продовжувало використовувати цю стратегію, оскільки вважало виснаження іракської армії одним із шляхів до перемоги.
Фронт перетворюється на глухий кут
Після кількох великих наступів стало очевидно, що жодна сторона не здатна швидко завершити війну. Іран не зміг завдати Іраку вирішальної поразки та змусити Саддама Хусейна залишити владу, а Ірак не зміг змусити Тегеран капітулювати. Фронт стабілізувався, особливо в районах поблизу кордону. Війна все більше нагадувала масштабний конфлікт на виснаження: сторони накопичували війська, будували укріплення, проводили артилерійські обстріли та періодично починали великі наступи. Величезні людські ресурси дозволяли продовжувати бойові дії, але кожна нова операція коштувала дорого. Водночас Ірак мав важливу перевагу — доступ до значних запасів сучасного озброєння та підтримку арабських держав Перської затоки. Іран, навпаки, опинився в значно складнішому міжнародному становищі. Його головними союзниками залишалися Сирія та Лівія, тоді як Ірак отримував фінансову допомогу від Саудівської Аравії, Кувейту та інших арабських держав, які побоювалися поширення іранської революції.
Війна виходить у Перську затоку
Затяжний характер конфлікту змусив обидві сторони шукати нові способи тиску на противника. Якщо прорвати фронт було надзвичайно складно, можна було спробувати завдати удару по економіці. Іран та Ірак почали атакувати нафтові об’єкти, порти й торговельні судна. Особливо небезпечною стала ситуація в Перській затоці, через яку проходили величезні обсяги світової торгівлі нафтою. У 1984 році почалася нова фаза конфлікту, яку називають «танкерною війною». Ірак почав атакувати танкери, пов’язані з експортом іранської нафти, намагаючись позбавити Тегеран головного джерела валютних надходжень. Іран відповів ударами по танкерах, що перевозили нафту з Кувейту та інших арабських держав Перської затоки. Таким чином, бойові дії поширилися далеко за межі безпосереднього сухопутного фронту.
Чому танкери стали мішенню
Нафта була життєво важливою для обох держав. Іран та Ірак значною мірою залежали від її експорту для фінансування війни та підтримки економіки. Якщо зменшити можливість противника продавати нафту, можна було одночасно послабити його армію та державні фінанси. Саме тому нафтові термінали, трубопроводи й танкери стали важливими військовими цілями. Проблема полягала в тому, що через Перську затоку проходили судна третіх країн. У міру того як атаки ставали частішими, дедалі більше держав побоювалися за безпеку власного судноплавства. Загалом під час «танкерної війни» були атаковані понад 100 нафтових танкерів та інших суден. Удари по цивільному судноплавству створили ризик масштабної міжнародної кризи та змусили інші країни втручатися в ситуацію.
США та західні держави входять у гру
Зростання небезпеки для міжнародного судноплавства призвело до появи в Перській затоці військових кораблів Сполучених Штатів та кількох західноєвропейських держав. Їхнім головним завданням було забезпечити безпечне проходження суден і зберегти стабільність поставок нафти. Це стало новим етапом інтернаціоналізації конфлікту. Війна, яка почалася як протистояння двох сусідніх держав, дедалі сильніше впливала на міжнародну економіку. Водночас позиція зовнішніх держав була непростою. Іран після революції залишався противником США, а Ірак, попри авторитарний характер режиму Саддама, розглядався багатьма державами як важливий бар’єр проти поширення іранського революційного впливу. Радянський Союз також підтримував Ірак, постачаючи йому значні обсяги озброєння. Таким чином, міжнародна підтримка стала ще одним фактором, який дозволяв Багдаду продовжувати війну.
Нафта не рятує економіку
Парадокс Ірано-іракської війни полягав у тому, що обидві держави володіли величезними запасами нафти, але сама війна поступово позбавляла їх можливості повною мірою використовувати це багатство. Авіаудари по нафтових об’єктах, пошкодження трубопроводів і атаки на танкери скорочували експорт. Зменшення валютних надходжень означало менше грошей на зброю, інфраструктуру та цивільні потреби. Економічний розвиток фактично був принесений у жертву війні. Іран та Ірак дедалі більше залежали від зовнішнього фінансування, кредитів і військових поставок. Для Іраку особливо важливою стала фінансова допомога арабських монархій Перської затоки. Саудівська Аравія та Кувейт побоювалися перемоги Ірану, тому підтримували Багдад фінансово. Це створювало для Іраку можливість продовжувати бойові дії навіть тоді, коли власна економіка вже зазнавала серйозного тиску.
1982–1987 роки: війна без переможця
Період від повернення Хорремшехра у 1982 році до 1987-го став одним із найдраматичніших етапів війни. Іран відкинув іракське вторгнення, але не зміг досягти головної політичної мети — повалення Саддама Хусейна. Ірак, зі свого боку, зумів зупинити іранські наступи та не допустити масштабного прориву до Басри чи Багдада, але також не зміг змусити Іран припинити війну. Тому фронт залишався відносно стабільним, тоді як бойові дії поступово ставали дедалі жорстокішими. До сухопутної війни додалися ракетні удари по містах, авіаційні атаки та боротьба за нафтові доходи. А з 1984 року конфлікт поширився на Перську затоку, де танкери стали новими цілями. Чим довше тривала війна, тим менше вона нагадувала початковий конфлікт за прикордонні території. Це вже була масштабна боротьба на виснаження, у яку дедалі сильніше втягувалися інші держави.
Перелом, якого так і не сталося
Іранські перемоги 1982 року показали, що Ірак не здатний легко перемогти сусіда, але відмова Тегерана від миру не принесла швидкої перемоги й самому Ірану. Сторони опинилися в пастці затяжної війни. Кожна нова атака вимагала величезних ресурсів, а територіальні результати часто були незначними. Водночас удари по нафтовій інфраструктурі та танкерах почали завдавати шкоди не лише воюючим країнам, а й міжнародній торгівлі. До 1987 року стало очевидно, що військовим шляхом конфлікт не вирішується. Іран та Ірак були виснажені, але жоден уряд не хотів першим визнати поразку. Попереду залишався ще один, особливо кривавий рік війни, який зрештою приведе сторони до припинення вогню у 1988 році.
Іван Гудзенко
