Неаполітанський викладач проти єдиного методу
Джамбаттіста Віко жив у 1668–1744 роках і був тісно пов’язаний із Неаполем, де викладав риторику. Його головна праця «Нова наука» вперше вийшла 1725 року. Перероблені редакції з’явилися 1730-го та 1744-го. Книга формувалася як тривалий пошук способу досліджувати виникнення людських установ.
Віко заперечував поширення математичного зразка на всі галузі знання. Геометричне доведення цінне, але давній закон, легенда чи мовний зворот потребують іншої роботи. Щоб зрозуміти їх, доводиться відновлювати звичаї та способи уявлення людей, які жили далеко від нашого часу. Історичний процес Віко водночас пов’язував із провидінням. Наслідки людських пристрастей можуть підтримувати порядок, якого самі учасники не планували. Його концепція тому зберігає виразний богословський вимір.
Пізнання створеного людьми світу
Принцип verum factum пов’язує істинне зі зробленим. Найповніше розуміє річ той, хто знає спосіб її утворення. Людський громадянський світ має особливу перевагу для дослідника: мови, закони та звичаї виникли в діяльності людей, тому їхні засади можна шукати в людському досвіді.
Звідси не випливає, що кожен учасник історії усвідомлює все, що створює. Ніхто одноосібно не винаходить мову свого народу, а правила співжиття часто постають поступово. Люди переслідують близькі цілі, тоді як наслідки їхніх учинків виходять далеко за межі особистого задуму.
Уявімо звичай, походження якого давно забуте. Для його учасників він може здаватися очевидним і вічним. Дослідник натомість порівнює слова, оповіді та суспільні відносини, щоб побачити, які потреби колись надали звичаю сенсу. Знайома дія починає розповідати про незнайомий світ.
Поетична мудрість давніх людей
Віко називає раннє мислення поетичним. Люди осмислювали досвід через образи, уособлення й міфи, ще не користуючись розвиненими абстрактними поняттями. Поезія в такій картині є способом спільного розуміння реальності, а не просто прикрасою вже готового раціонального знання.
Він виділяє доби богів, героїв і людей. Їм відповідають різні форми влади, мови та права. У добу людей посилюються раціональна аргументація й уявлення про спільну людську природу. Цю схему варто читати як історико-філософську модель, а не як доведену хронологію, яку механічно проходить кожен народ.
Поєднання філософії з філологією тут принципове. Загальний задум потребує перевірки мовними й історичними свідченнями. Частина етимологій та реконструкцій Віко не витримує сучасної критики, але саму увагу до мови як історичного джерела не зводить нанівець помилковість окремих здогадів.
Коли розвинений розум породжує варварство
Історія у Віко не гарантує безперервного поліпшення. Після розвитку громадянського життя можливий ricorso, повернення до простіших форм. Особливо промовисте його поняття варварства рефлексії: витончений розум може обслуговувати приватний інтерес і руйнувати зв’язки між людьми.
Освіченість тоді співіснує з недовірою та суспільним розпадом. Здатність вигадувати дедалі вправніші виправдання ще не означає здатності співпрацювати. Ця думка пояснює, чому Віко приділяв стільки уваги спільним уявленням: цивілізація тримається також на звичаях, словах і взаємних очікуваннях, які окрема людина отримує від інших.
Іван Гудзенко
