Чому бури перемагали на початку війни?
Коли президент Південно-Африканської Республіки Пол Крюгер восени 1899 року розпочав наступ, британське військове командування виявилося практично неготовим до такого розвитку подій.
Бурські загони діяли надзвичайно мобільно. Їхні бійці були чудовими вершниками, добре знали місцевість і вправно використовували сучасні магазинні гвинтівки. Вони швидко окупували вигідні оборонні позиції та почали облогу британських гарнізонів у Кімберлі, Ледісміті та Мафекінгу. Для Лондона це стало серйозним ударом по престижу імперії. У британській пресі навіть з’явилася назва «Чорний тиждень», коли протягом кількох днів британська армія зазнала низки болісних поразок.
Масштабне перекидання британських військ
Уряд Великої Британії швидко усвідомив, що локального конфлікту вже не буде. До Південної Африки почали прибувати величезні підкріплення з усіх куточків імперії. До складу експедиційного корпусу входили військові не лише з Британських островів, а й добровольці та регулярні частини з Канади, Австралії, Нової Зеландії та інших колоній.
Завдяки значній перевазі в людських ресурсах, артилерії та матеріальному забезпеченні британці отримали можливість перейти від оборони до масштабного наступу.
Нове командування: Робертс і Кітченер
Однією з найважливіших змін стало призначення нового командування.
Фельдмаршал лорд Фредерік Робертс очолив британські сили, а начальником штабу став генерал Герберт Кітченер. Обидва вже мали великий досвід ведення колоніальних кампаній і швидко перебудували всю систему управління армією.
Вони відмовилися від поспішних атак невеликими силами, натомість організували добре спланований наступ із використанням:
- важкої артилерії;
- бронепоїздів;
- залізничної логістики;
- значної чисельної переваги.
Саме залізниця стала одним із головних чинників британського успіху. Вона дозволяла швидко перекидати війська, боєприпаси та продовольство на великі відстані.
Битва при Бельмонті — перший успіх британського наступу
23 листопада 1899 року британські війська атакували бурські позиції біля Бельмонта.
Бури зайняли панівні висоти, які були добре пристосовані до оборони. Незважаючи на складний рельєф і значні втрати, британська піхота змогла штурмом захопити укріплені позиції. Хоча битва не стала вирішальною, вона продемонструвала, що британська армія починає адаптуватися до нових умов війни та здатна успішно наступати навіть проти досвідчених стрільців.
Битва на річці Моддер
Через кілька днів, 28 листопада 1899 року, британські війська зіткнулися з новими труднощами біля річки Моддер. На відміну від попередніх боїв, бури відмовилися від оборони на пагорбах і створили систему окопів уздовж берегів річки. Таке рішення виявилося несподіваним для британських офіцерів.
Під час переправи через річку британські підрозділи потрапили під інтенсивний прицільний вогонь. Бій тривав майже весь день і коштував обом сторонам значних втрат. Попри це, британська армія змогла змусити бурів залишити свої позиції, відкривши шлях до подальшого просування.
Захоплення столиць бурських республік
Наступ британців розвивався надзвичайно швидко.
У лютому 1900 року британські війська зайняли Блумфонтейн — столицю Оранжевої Вільної Держави.
Через кілька місяців були захоплені головні міста Трансваалю:
- Йоганнесбург — найбільший економічний центр регіону;
- Преторія — адміністративна столиця Південно-Африканської Республіки.
З військової точки зору це означало фактичний розгром регулярних бурських армій. Вони більше не могли вести класичну війну великими з’єднаннями.
Втеча Пола Крюгера до Європи
Президент Трансваалю Пол Крюгер зміг уникнути полону. Він залишив Південну Африку та вирушив до Європи, де намагався заручитися підтримкою великих держав. Попри широку симпатію громадськості до боротьби бурів, жодна європейська країна не наважилася відкрито виступити проти Великої Британії або надати військову допомогу. Дипломатична місія Крюгера фактично завершилася безрезультатно.
Чому британці змогли переломити хід війни?
Успіх Великої Британії пояснювався поєднанням кількох чинників.
Насамперед імперія мала майже необмежені людські й матеріальні ресурси, які дозволяли постійно поповнювати армію. Не менш важливою була розвинена транспортна інфраструктура, зокрема залізниці, що забезпечували швидке просування військ углиб країни.
Велику роль відіграло й нове командування. Робертс і Кітченер значно ефективніше координували операції, ніж їхні попередники, а британські війська поступово навчилися враховувати тактику бурів.
Однак навіть після втрати столиць війна не завершилася. Регулярні бурські армії припинили існування, але їхні мобільні загони перейшли до партизанської боротьби, яка тривала ще понад два роки й стала найскладнішим етапом усієї кампанії.
Іван Гудзенко
