Саме цей період став одним із найсуперечливіших в історії Британської імперії. У відповідь на мобільну тактику бурських командос британське командування вдалося до жорстких заходів — політики випаленої землі та створення концентраційних таборів. Наслідки цих рішень залишили глибокий слід не лише в історії Південної Африки, а й у міжнародному гуманітарному праві.
Перехід до партизанської війни
Наприкінці 1900 року регулярні бурські армії вже не могли вести масштабні фронтові бої проти значно чисельнішої британської армії. Замість цього вони змінили стратегію, зробивши ставку на невеликі мобільні загони — командос. Такі формування складалися з добре озброєних вершників, які чудово знали місцевість. Вони швидко пересувалися без громіздких обозів, раптово нападали на британські гарнізони, залізничні станції та колони постачання, після чого так само швидко зникали.
Партизанська війна виявилася надзвичайно ефективною. Великі британські сили були змушені охороняти тисячі кілометрів залізниць, мостів і телеграфних ліній, що значно послаблювало їхню здатність проводити наступальні операції.
Генерали, які очолили опір
Партизанський рух очолили талановиті бурські командири, які стали справжніми легендами своєї епохи.
Крістіан Рудольф де Вет
Генерал Крістіан де Вет прославився своєю здатністю уникати великих битв, завдаючи противнику постійних локальних ударів. Він чудово використовував рельєф місцевості, швидкість кінноти та фактор несподіванки. Його війська регулярно атакували британські гарнізони, захоплювали зброю, боєприпаси та коней, а потім безслідно зникали серед просторів Вельду.
Якобус Геркулес де ла Рей
Не менш успішним був генерал Якобус де ла Рей, який діяв переважно в західних районах Трансваалю. Він здобув репутацію блискучого тактика, здатного перемагати навіть чисельно переважаючі британські сили. Його командос завдали британцям низку болючих поразок, підтримуючи бойовий дух бурського населення навіть після втрати столиць республік.
Британська влада контролювала далеко не всю країну
Попри офіційне проголошення британської влади над Трансваалем та Оранжевою Вільною Державою, значна частина сільських районів фактично залишалася під контролем бурських загонів.
Британці могли впевнено контролювати великі міста, головні транспортні вузли та гарнізони, але величезні простори внутрішніх районів Південної Африки залишалися небезпечними для пересування. Командос регулярно нападали на залізниці, руйнували телеграфні лінії, захоплювали військові склади й постійно порушували систему постачання британської армії.
Стратегія Герберта Кітченера
Командування британською армією перейшло до фельдмаршала Герберта Кітченера, який вирішив боротися не лише з бурськими загонами, а й позбавити їх будь-якої підтримки. Він розумів, що мобільні командос існують завдяки допомозі фермерів, які постачають їжу, коней, одяг і розвідувальну інформацію.
Політика випаленої землі
Коли оборонні заходи не дали швидкого результату, Кітченер наказав застосувати тактику випаленої землі.
Британські війська систематично знищували ферми, комори із зерном, худобу, господарські будівлі та інші ресурси, які могли використовувати бурські загони. При цьому руйнуванню піддавалися не лише бурські господарства. Значних втрат зазнало й африканське населення, чиї поселення також опинилися в зоні військових операцій. Метою цієї кампанії було повністю позбавити партизан можливості отримувати продовольство, укриття та підтримку місцевого населення.
Концентраційні табори
Одним із найтрагічніших наслідків британської політики стало створення концентраційних таборів.
Жінок, дітей та літніх людей із районів бойових дій примусово переселяли до спеціальних таборів. Там вони мали перебувати під контролем військової адміністрації, поки тривали бойові дії.
Однак умови життя в багатьох таборах були катастрофічними. Переповнення, нестача чистої води, погане харчування, антисанітарія та поширення інфекційних захворювань спричинили масову смертність.
Реакція світової громадськості
Інформація про становище цивільного населення швидко поширилася за межами Південної Африки.
Особливу роль у цьому відіграла британська громадська діячка Емілі Гобхаус. Вона особисто відвідала концентраційні табори й оприлюднила докладні звіти про умови утримання жінок і дітей. Її доповіді викликали широкий міжнародний резонанс. У самій Великій Британії розпочалися гострі політичні дискусії щодо методів ведення війни, а уряд був змушений переглянути організацію таборів і покращити умови життя їхніх мешканців.
Наступ бурів тривав
Попри величезні втрати, бурські командос ще довго зберігали боєздатність.
Вони здійснювали сміливі рейди далеко за межі традиційних районів бойових дій. Частина загонів проникла навіть у Капську колонію, де намагалася підняти місцевих африканерів на боротьбу проти британської влади. Одним із найвідоміших рейдів став похід генерала Яна Смутса, війська якого наблизилися приблизно на 80 кілометрів до Кейптауна. Хоча стратегічного перелому це не принесло, рейд продемонстрував, що британці ще не контролювали ситуацію повністю.
Чому британці все ж перемогли?
Попри ефективність партизанської війни, бурські республіки поступово втрачали ресурси. Зруйноване сільське господарство, виснаження населення, концентраційні табори та постійний тиск британської армії дедалі більше обмежували можливості командос.
Мережа блокгаузів, тисячі кілометрів колючого дроту та масштабні операції з прочісування території поступово ізолювали бурські загони один від одного. Водночас Велика Британія могла безперервно поповнювати війська людьми, технікою та матеріальними ресурсами завдяки можливостям своєї імперії.
До весни 1902 року більшість бурських командирів дійшла висновку, що продовження війни лише збільшить людські втрати без реальних шансів на перемогу. Це створило передумови для початку мирних переговорів, які завершили Другу англо-бурську війну та відкрили новий етап в історії Південної Африки.
Іван Гудзенко
