Саме тому німецьке командування на чолі з генералом Еріком Людендорфом вирішило ризикнути всім. Весна 1918 року мала стати моментом великого прориву, який змусив би Францію та Британію погодитися на мир ще до того, як американська армія набере повної сили.
На той момент союзники перебували у складному становищі. Британські війська були виснажені багаторічними боями, а французька армія ще не повністю оговталася після кризи 1917 року. Головнокомандувач французів Філіпп Петен переконав британського командувача Дугласа Гейґа розтягнути фронт британських сил. У результаті британці мусили обороняти надзвичайно довгу ділянку — від Ла-Маншу до району Сен-Кантена. Це послабило оборону саме там, де німці планували головний удар.
Людендорф і нова тактика війни
На початку 1918 року німецькі сили на Заході значно зросли. Якщо восени 1917 року там перебувало 146 дивізій, то вже в березні 1918-го — 192. Це було найбільше посилення німецької армії за всю війну.
Людендорф чудово усвідомлював, що традиційна тактика масових лобових атак більше не працює. Попередні наступи союзників і німців перетворювалися на криваві катастрофи через кулемети, артилерію та окопну систему. Тому німецький штаб створив нову систему наступу, яка стала однією з найефективніших тактик Першої світової війни.
Перед атакою проводився короткий, але надзвичайно потужний артилерійський обстріл із використанням газових і димових снарядів. Після цього вперед рухався так званий «вогневий вал» — артилерія поступово переносила вогонь углиб позицій противника, а штурмові групи наступали буквально слідом за вибухами.
Головною новацією були дії штурмової піхоти. Німецькі солдати більше не витрачали час на штурм кожного укріплення. Вони обходили вузли опору, проникали в тил, руйнували зв’язок і створювали хаос у ворожій обороні. Такі мобільні групи стали прообразом майбутньої тактики «бліцкригу».
Для реалізації плану Людендорф сформував елітні ударні дивізії. До них відбирали найкращих бійців із усього Західного фронту. Війська проходили інтенсивне навчання, а підготовка до наступу суворо приховувалася.
Операція «Михаїл» і Друга битва на Соммі
Головний удар німців отримав кодову назву «Михаїл». Наступ розпочався 21 березня 1918 року після грандіозного артилерійського обстрілу, у якому брали участь близько шести тисяч гармат.
Ранковий туман приховав пересування німецьких військ, і британська оборона виявилася неготовою. Почалася Друга битва на Соммі, або битва при Сен-Кантені. Особливо успішно діяла 18-та армія генерала Оскара фон Гутьє, яка прорвала союзний фронт південніше Сомми та швидко просунулася вперед.
Німці досягли найбільших територіальних успіхів на Західному фронті з 1914 року. За кілька днів вони просунулися більш ніж на 60 кілометрів і наблизилися до стратегічно важливого міста Ам’єн — головного вузла постачання союзників.
Однак саме тут почали проявлятися проблеми німецького наступу. Війська рухалися занадто швидко, артилерія та постачання відставали, солдати виснажувалися. Крім того, Людендорф допустив серйозну помилку: замість концентрації на найуспішнішому напрямку він намагався повернутися до початкового плану операції.
Союзники тим часом оговталися від шоку. Французькі резерви почали масово прибувати до британських позицій. Біля Ам’єна німців вдалося зупинити. Повторна атака 4 квітня також провалилася.
Битва на річці Ліс
Не бажаючи втрачати ініціативу, Людендорф розпочав новий наступ — операцію «Святий Георгій I». 9 квітня німці атакували британські позиції у Фландрії між Армантьєром та каналом Ла-Бассе.
Перші дні були надзвичайно небезпечними для союзників. Британські війська відступили майже на 16 кілометрів, а місто Армантьєр упало. Німецьке командування навіть почало сподіватися на прорив до узбережжя Ла-Маншу.
Особливо запеклі бої точилися за пагорб Кеммель — важливу висоту поблизу Іпра. Німцям вдалося його захопити 25 квітня, але подальший наступ захлинувся. Союзники підтягнули французькі резерви, а німецькі війська були виснажені безперервними боями.
Людендорф зрозумів, що новий виступ фронту може стати небезпечним у разі контратаки союзників, і наказав припинити наступ.
Фош і створення єдиного командування союзників
Весняний наступ Німеччини показав одну критичну проблему союзників — відсутність єдиного керівництва. Французькі та британські війська діяли окремо, що ускладнювало координацію оборони.
Саме тому 26 березня 1918 року французького генерала Фердинанда Фоша призначили координатором союзних операцій, а вже 14 квітня — верховним головнокомандувачем усіх союзних армій.
Це рішення стало одним із найважливіших у війні. Фош отримав можливість швидко перекидати резерви між різними ділянками фронту та організовувати спільні дії британців, французів і американців.
Американський фактор
Попри значні тактичні успіхи, Німеччина поступово втрачала стратегічну перевагу. Весняні наступи коштували їй величезних втрат, які вже було неможливо компенсувати.
Тим часом до Франції прибували американські війська. У 1918 році США різко збільшили масштаби перекидання солдатів через Атлантику. Американський генерал Джон Першинг погодився передати свої дивізії у розпорядження Фоша для використання на найнебезпечніших ділянках фронту.
Для союзників це стало психологічним переломом. Якщо Німеччина виснажувалася, то сили Антанти навпаки постійно зростали. Американська промисловість, людські ресурси та фінанси почали схиляти війну на бік союзників.
До літа 1918 року стало очевидно: німецький весняний наступ, попри блискучі тактичні результати, не зміг досягти головної мети — вивести Британію та Францію з війни. Німеччина витратила свої останні резерви, а союзники готувалися до контрнаступу, який уже восени приведе до краху Німецької імперії та завершення Першої світової війни.
Іван Гудзенко
