У 1918 році доля Польщі, України, Фінляндії, Балтії, Кавказу та Сибіру вирішувалася одночасно. Саме тоді почалося формування багатьох держав, що згодом стали частиною нової політичної карти Європи.
Брест-Литовський договір і крах російського впливу
3 березня 1918 року більшовицький уряд підписав Брест-Литовський договір із Центральними державами. Для Росії це був принизливий мир, який означав втрату величезних територій. Натомість Німеччина отримала свободу дій на сході Європи та шанс створити пояс залежних держав під власним контролем.
Німецьке керівництво прагнуло не просто окупувати території колишньої Російської імперії, а побудувати систему політично та економічно залежних режимів. У Берліні вважали, що саме Східна Європа має стати ресурсною базою та стратегічним буфером Німецької імперії.
Одним із головних елементів цієї політики стало створення Польського королівства. Хоча ідея польської державності вже існувала кілька років, саме після Брест-Литовська Німеччина отримала можливість реалізовувати її без російського втручання.
Балтія під німецьким контролем
Особливу увагу німці приділяли Балтійському регіону. Литва була формально визнана незалежною державою, однак її майбутнє розглядалося як монархія під владою німецької династії. Таким чином Берлін сподівався створити контрольовану державу, політично пов’язану з Німеччиною. Ще масштабнішими були плани щодо Латвії та Естонії. Їх планували об’єднати у Балтійське герцогство під протекторатом Пруссії. Цей проєкт мав зміцнити німецьке домінування на узбережжі Балтійського моря та забезпечити контроль над важливими торговими маршрутами.
Німецька присутність у Балтії також мала соціальний вимір. Значну роль тут відігравала місцева німецька аристократія, яка століттями зберігала вплив у регіоні ще з часів Російської імперії.
Фінляндія між незалежністю та громадянською війною
Після революційних подій 1917 року Фінляндія проголосила незалежність. Однак нова держава майже одразу опинилася у вирі громадянської війни між націоналістичними силами та фінськими соціалістами, яких підтримували більшовики.
Німеччина вирішила активно втрутитися в конфлікт. До Фінляндії був направлений експедиційний корпус під командуванням генерала Рюдігера фон дер Гольца. Німецькі війська підтримали сили генерала Карл Густав Еміль Маннергейм, який став символом фінського антибільшовицького руху.
Перемога націоналістів закріпила незалежність Фінляндії та не дозволила більшовикам встановити контроль над країною. Водночас Фінляндія тимчасово потрапила до сфери німецького впливу.
Україна та німецький наступ
Одним із ключових напрямків німецької політики стала Україна. Ще 9 лютого 1918 року український уряд уклав окремий мир із Центральними державами. Для Німеччини українські землі мали величезне економічне значення через продовольчі ресурси та сировину.
Коли більшовицькі сили почали наступ на Україну, німецькі та австро-угорські війська швидко втрутилися у ситуацію. Їхній наступ витіснив більшовиків із значної частини українських територій. Проте німецьке керівництво не довіряло українським політичним силам і невдовзі сприяло встановленню нового режиму.
Україна фактично стала частиною економічної системи Центральних держав. Звідси вивозили зерно, продовольство та сировину, необхідні Німеччині для продовження війни.
Румунія та боротьба за Бессарабію
Румунія також опинилася під сильним тиском Центральних держав. Перемир’я 1917 року завершилося підписанням Бухарестського договору 7 травня 1918 року. Його умови були надзвичайно важкими для румунської держави. Південна Добруджа відійшла до Болгарії, а північна частина регіону потрапила під спільний контроль Центральних держав. Крім того, Німеччина отримала фактичний контроль над румунськими нафтовими родовищами та транспортною системою.
Однак Румунія змогла компенсувати частину втрат завдяки Бессарабії. У березні 1918 року місцеві націоналістичні сили, за підтримки румунської армії, проголосували за об’єднання з Румунією.
Кавказ і турецьке просування
Після розпаду Російської імперії нестабільність охопила й Кавказ. Закавказька федерація виявилася недовговічною та швидко розпалася. У травні 1918 року незалежність проголосили Грузія, Вірменія та Азербайджан.
Грузія одразу встановила тісні зв’язки з Німеччиною, тоді як Вірменія була змушена орієнтуватися на Османську імперію. Турецькі війська тим часом просувалися до Азербайджану та у вересні 1918 року захопили Баку — стратегічно важливий центр нафтовидобутку.
Контроль над Кавказом означав контроль над нафтою, транспортними маршрутами та шляхами до Центральної Азії. Саме тому регіон став одним із найважливіших театрів геополітичного суперництва.
Початок інтервенції союзників у Росії
Після виходу Росії з війни держави Антанти не хотіли миритися з посиленням Німеччини. Західні союзники сподівалися створити новий Східний фронт і підтримати сили, які боролися проти більшовиків.
Навесні 1918 року почалася інтервенція союзників у Росію. Першими стали англо-французькі війська, які висадилися у Мурманську 9 березня. Згодом союзники зайняли стратегічні ділянки північних залізниць і розширили присутність до Архангельська.
На півночі Росії перебувало близько 48 тисяч військових, серед яких були британці, французи та російські «білі» формування. Одночасно масштабна інтервенція розгорнулася у Сибіру та на Далекому Сході. Після японської висадки у Владивостоці до регіону прибули американські, британські, французькі та італійські контингенти.
У Сибіру виник антибільшовицький уряд, де провідну роль відігравав адмірал Олександр Колчак. На півдні Росії антибільшовицькі сили очолив генерал Антон Денікін.
Східна Європа на межі нової епохи
Події 1918 року кардинально змінили політичну карту Східної Європи. Розпад Російської імперії відкрив шлях до виникнення нових держав, але водночас створив величезний простір нестабільності та воєн.
Німеччина намагалася побудувати власну систему залежних держав, однак її поразка у Першій світовій війні восени 1918 року зруйнувала ці плани. Водночас громадянська війна в Росії, інтервенція союзників і боротьба за незалежність окремих народів визначили майбутнє регіону на десятиліття вперед.
Саме у 1918 році почав формуватися новий східноєвропейський порядок, наслідки якого впливали на політику Європи протягом усього ХХ століття.
Іван Гудзенко
