Після кількох років виснажливої позиційної війни фронт у районі Салонік здавався майже застиглим. Війська союзників, серед яких були французи, серби, британці, греки та італійці, утримували складні гірські позиції. Болгарська армія, підтримувана Німеччиною, також закріпилася на оборонних рубежах. Однак у 1918 році ситуація почала стрімко змінюватися.
Зміна командування та підготовка наступу
Союзницьке командування в Салоніках довгий час критикували за нерішучість і слабку координацію. Французький генерал Моріс Саррай, який очолював війська Антанти, мав значні політичні амбіції, але не зміг досягти помітних військових результатів. Наприкінці 1917 року його змінив генерал Адольф Гійома, а вже влітку 1918 року командування перейшло до генерала Луї Франше д’Еспере. Саме ця постать стала ключовою у майбутньому прориві фронту.
Франше д’Еспере добре розумів слабкість болгарських позицій. Болгарська армія була виснажена багаторічною війною, економічна ситуація в країні стрімко погіршувалася, а моральний стан солдатів падав. Союзники вирішили використати цей момент для масштабного удару.
План операції передбачав прорив у районі Добро Поле. Для цього було зосереджено шість сербських і дві французькі дивізії проти вузької ділянки фронту, яку обороняла лише одна болгарська дивізія. Така концентрація сил мала забезпечити швидкий прорив і знищення оборони противника.
Наступ союзників і прорив болгарської оборони
У ніч перед наступом союзники розпочали потужне артилерійське бомбардування. Вранці 15 вересня 1918 року війська перейшли в атаку. Сербські частини, які прагнули звільнення своєї батьківщини після років окупації, билися з особливою рішучістю.
Вже до вечора 16 вересня союзники прорвали фронт на глибину приблизно п’яти миль. Наступ розвивався надзвичайно швидко. Наступного дня сербські війська просунулися майже на 20 миль уперед. Французькі та грецькі сили на флангах розширили пролом до 25 миль, створивши серйозну загрозу всій болгарській оборонній системі.
Особливо важливу роль відіграли британські війська, які 18 вересня атакували позиції між річкою Вардар і озером Дойран. Хоча британський наступ не став головним проривом, він виконав стратегічне завдання — не дозволив болгарам перекинути резерви проти сербів і французів. Це остаточно дестабілізувало фронт.
19 вересня сербська кавалерія досягла Кавадарців — важливого пункту в районі трикутника Чорна-Вардар. Болгарська оборона почала стрімко руйнуватися. Через два дні весь фронт на захід від Вардару фактично перестав існувати.
Звільнення Балкан і похід на Скоп’є
Після прориву союзні армії розгорнули швидкий наступ у різних напрямках. Італійські війська просувалися до Прилепа, а серби та французи рухалися вгору долиною Вардару. Війська Антанти вже не просто проривали оборону — вони переслідували деморалізованого противника.
На східному фланзі британські сили досягли значного успіху і 26 вересня захопили Струмицю, перейшовши старий болгарський кордон. Для Болгарії це стало сигналом неминучої катастрофи.
Кульмінацією кампанії стало захоплення Скоп’є 29 вересня 1918 року. Французька кавалерія здійснила сміливий прорив через долину Вардару та оволоділа містом, яке мало вирішальне значення для всієї системи комунікацій Балканського фронту. Втрата Скоп’є означала фактичний колапс болгарської військової інфраструктури.
Салоніцьке перемир’я і крах Болгарії
Того самого дня болгарські делегати підписали Салоніцьке перемир’я. Умови союзників були беззастережними. Болгарія першою серед Центральних держав вийшла з війни.
Ця подія мала величезне стратегічне значення. Німеччина та Австро-Угорщина втратили важливого союзника і сухопутний шлях до Османської імперії. Відкривалася перспектива наступу союзників у напрямку Центральної Європи. Балканський фронт, який роками вважався другорядним, раптом став одним із ключових чинників завершення війни.
Поразка Болгарії також спричинила політичну кризу всередині країни. Солдати, виснажені війною, почали масово залишати фронт. У державі спалахнули заворушення, а цар Фердинанд I був змушений зректися престолу.
Події осені 1918 року показали, що навіть фронт, який тривалий час залишався відносно стабільним, міг стати вирішальним у глобальному конфлікті. Успіх союзників на Балканах підірвав систему Центральних держав з південного напрямку та прискорив загальний розпад їхнього військового союзу.
Сербська армія, яка пережила трагічний відступ через Албанію у 1915 році, повернулася як сила, що допомогла зламати одного з противників Антанти. Французьке командування продемонструвало ефективність мобільної наступальної операції, а британські та грецькі війська забезпечили стратегічну підтримку прориву.
Іван Гудзенко
