Політика переселення корінних народів
У середині 1820-х років керівництво південних і західних штатів почало вимагати від федеральної влади рішучіших дій щодо виселення індіанських племен. Першими таку політику активно підтримали політики Джорджії, які наполягали на переселенні народів кріків і черокі. Незабаром аналогічні вимоги пролунали й в Іллінойсі. Восени 1827 року губернатор Нініан Едвардс звернувся до президента Джона Квінсі Адамса із закликом забезпечити виконання вже укладених договорів про передачу земель і остаточно виселити племена, що ще залишалися в межах штату.
На відміну від інших регіонів, де ще потрібно було укладати нові угоди, влада Іллінойсу вважала, що правова основа для переселення вже існує. У липні 1828 року військовий міністр США Пітер Портер повідомив губернатора, що представники племен погодилися залишити штат до кінця травня 1829 року. Однак далеко не всі індіанці визнавали законність цих домовленостей, що стало початком нового етапу протистояння.
Ендрю Джексон і Закон про переселення індіанців
Після вступу на посаду президента у 1829 році Ендрю Джексон зробив політику переселення одним із головних напрямів своєї діяльності. Він був переконаний, що мирне співіснування корінних народів і американських поселенців на одній території неможливе, тому вважав переселення індіанців за річку Міссісіпі найкращим виходом для обох сторін. Ця позиція викликала гостру критику з боку політиків, журналістів і громадських діячів, однак адміністрація Джексона не змінила свого курсу.
У травні 1830 року Конгрес ухвалив Закон про переселення індіанців, який надав президентові право укладати договори про обмін земель і переселення племен на захід від Міссісіпі. Проте щодо сауків і фоксів федеральний уряд вирішив не вести нових переговорів. Американська влада вважала, що договір 1804 року, підтверджений у 1816 році, вже зобов’язував ці племена залишити територію Іллінойсу. Саме тому губернатор Джон Рейнольдс був упевнений, що уряд повинен лише примусити їх виконати старі домовленості.
Суперечки навколо земель Іллінойсу
У 1828 році федеральний агент Томас Форсайт повідомив вождів сауків і фоксів, що вони мають готуватися до остаточного залишення своїх поселень на східному березі Міссісіпі. Проте племінні лідери категорично заперечили законність таких вимог. Вони наполягали, що ніколи свідомо не погоджувалися відмовитися від своїх земель, а договір 1804 року був укладений без належної згоди всього племені.
Особливе значення мав Саукенук — головне поселення сауків біля сучасного Рок-Айленда. Для американських чиновників це була територія, яку необхідно було підготувати до продажу новим поселенцям. Для самих сауків Саукенук залишався духовним і культурним центром, де жили покоління їхніх предків. Саме різне розуміння прав на цю землю стало основною причиною загострення конфлікту.
Чорний Яструб і Кеокук: два погляди на майбутнє
Усередині племені поступово сформувалися два протилежні підходи до подальших дій. Найвідомішим противником переселення став Чорний Яструб, який вважав, що сауки мають повне право залишатися на своїй батьківщині. Він переконував одноплемінників, що вони не повинні відмовлятися від земель, які ніколи добровільно не продавали. На його думку, поступки лише заохочували американську владу до нових вимог.
Іншу позицію займав вождь Кеокук. Він розумів, що військова перевага Сполучених Штатів робить збройний опір майже безнадійним. Кеокук вважав переселення болючим, але необхідним компромісом, який дозволить зберегти життя його народу. Восени 1829 року він разом зі своїми прихильниками залишив Саукенук і переселився за Міссісіпі, тоді як Чорний Яструб вирішив залишитися вірним рідній землі.
Останні кроки до війни
Навесні 1830 року Чорний Яструб разом із кількома сотнями воїнів, жінок і дітей повернувся до Саукенука. Наступного року його загін знову оселився в покинутому селищі, незважаючи на те, що навколишні землі вже активно заселяли американські фермери. Прихильники Чорного Яструба стверджували, що мають право повернутися, оскільки значна частина земель ще не була офіційно продана новим власникам. Федеральна влада категорично відкидала таке тлумачення договору 1804 року, вважаючи сам факт повернення незаконним.
Губернатор Джон Рейнольдс відповів мобілізацією семисот ополченців, а командувач Західної дивізії армії США генерал Едвард Гейнс відмовився дозволити саукам навіть тимчасово залишитися, щоб завершити збір урожаю. Більшість племені змушена була знову перейти через Міссісіпі, однак Чорний Яструб не втрачав надії знайти союзників серед кікапу, потаватомі та хо-чанків.
Наприкінці червня 1831 року, після прибуття численного американського підкріплення, Чорний Яструб був змушений підписати угоду про капітуляцію. Він погодився не повертатися на східний берег Міссісіпі, припинити контакти з британськими торговими постами в Канаді та підкоритися вождям, які підтримували американський уряд. Попри це, уже восени через нестачу продовольства окремі групи сауків і фоксів знову поверталися на свої старі поля, щоб зібрати кукурудзу, квасолю та гарбузи.
Антиіндіанські настрої серед поселенців тим часом лише посилювалися. Губернатор Рейнольдс відкрито заявляв, що в разі нового повернення племен застосує таку військову силу, яка остаточно покладе край їхній присутності в Іллінойсі. За цих обставин мирне врегулювання конфлікту стало практично неможливим. Політика примусового переселення, суперечки навколо договору 1804 року, боротьба за священні землі Саукенука та взаємна недовіра між сторонами створили всі передумови для початку Війни Чорного Яструба у 1832 році — одного з найтрагічніших конфліктів в історії освоєння американського Заходу.
Іван Гудзенко
