У I-III столітті в Східних і Західних церквах, не відбувалося жодного поділу Біблійної літератури на канонічну і второканонічну. Згодом церковнослужителі та богослови, стали розділяти церковну літературу на второканонічні книги Католицької і Православної церкви. Протилежність поглядів зберігається і донині.
Поява второканонічних книг безпосередньо пов’язана з проведенням переказу Старого Завіту. Після виконання перекладу Ієронімом Стридонським, виникають аналогічні переклади, які додаються приймачами богослова в Вульгату. Через певний період часу, вивченням второканонічних джерел починає займатися Ганс Лютер, який ставить під сумніви правдивість здійснених перекладів.
До основних второканонічних книг відносять: Другу книгу Їзди, Товит, Юдіф, Макавейські книги, Премудрість Соломона, Премудрості Ісуса, Варух, Послання Єремії. Під час проведення досліджень, всі перераховані писання, не були виявлені в оригіналах єврейських Біблій. Дані книги були написані грецькою мовою, а також були внесені в Біблію, в різні періоди часу.
Саме це послужило поштовхом до віднесення даної літератури іудеями і протестантами, до неканонічним писань. У той же час православна церква, вважає деякі з цих книг канонічними, ставлячи їх практично нарівні зі священними писаннями. Також, до второканонічних джерел, богослови відносять і деякі уривки в канонічних книгах, які також з’являлися в Біблії в різні періоди часу.
Незважаючи на встановлені правила і норми, визначення второканонічної літератури, з кожним роком історики й богослови, проводять дослідження, які підтверджують, або спростовують те, чи інше відношення духовної літератури до канону.
Іван Гудзенко
