Таке поняття, як второканонічні книги, було введено під впливом католицького богослов’я. До второканонічних книг прийнято відносити список літератури, який став відноситися до біблійного канону, пізніше за інші книги Біблії. Практично вся література, що відноситься до второканонічних джерел, була написана давньоєврейською, давньогрецькою, арамейською мовою.

У I-III столітті в Східних і Західних церквах, не відбувалося жодного поділу Біблійної літератури на канонічну і второканонічну. Згодом церковнослужителі та богослови, стали розділяти церковну літературу на второканонічні книги Католицької і Православної церкви. Протилежність поглядів зберігається і донині.

Поява второканонічних книг безпосередньо пов’язана з проведенням переказу Старого Завіту. Після виконання перекладу Ієронімом Стридонським, виникають аналогічні переклади, які додаються приймачами богослова в Вульгату. Через певний період часу, вивченням второканонічних джерел починає займатися Ганс Лютер, який ставить під сумніви правдивість здійснених перекладів.

До основних второканонічних книг відносять: Другу книгу Їзди, Товит, Юдіф, Макавейські книги, Премудрість Соломона, Премудрості Ісуса, Варух, Послання Єремії. Під час проведення досліджень, всі перераховані писання, не були виявлені в оригіналах єврейських Біблій. Дані книги були написані грецькою мовою, а також були внесені в Біблію, в різні періоди часу.

Саме це послужило поштовхом до віднесення даної літератури іудеями і протестантами, до неканонічним писань. У той же час православна церква, вважає деякі з цих книг канонічними, ставлячи їх практично нарівні зі священними писаннями. Також, до второканонічних джерел, богослови відносять і деякі уривки в канонічних книгах, які також з’являлися в Біблії в різні періоди часу.

Незважаючи на встановлені правила і норми, визначення второканонічної літератури, з кожним роком історики й богослови, проводять дослідження, які підтверджують, або спростовують те, чи інше відношення духовної літератури до канону.

Іван Гудзенко