Теракти 11 вересня і зв’язок з Афганістаном
11 вересня 2001 року світ став свідком безпрецедентної терористичної атаки. Чотири пасажирські літаки були захоплені терористами-смертниками. Два з них врізалися у вежі Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку, третій — у будівлю Пентагону поблизу Вашингтона, а четвертий розбився в Пенсильванії після спроби пасажирів зупинити викрадачів. Розслідування швидко встановило, що напад організувала міжнародна терористична мережа Аль-Каїда під керівництвом Усама бен Ладен. Частина виконавців атак раніше перебувала в Афганістані, де проходила підготовку в таборах Аль-Каїди, які діяли під захистом режиму Талібану. Для адміністрації президента Джордж Буш-молодший це стало доказом того, що Афганістан перетворився на головний центр міжнародного тероризму. У Вашингтоні дійшли висновку, що боротьба лише з терористичною організацією буде недостатньою без усунення уряду, який надавав їй підтримку та прихисток.
Ультиматум муллі Мохаммеду Омару
Після терактів американська адміністрація висунула жорсткі вимоги керівництву Талібану. Від лідера руху Мохаммед Омар вимагали передати Сполученим Штатам усіх керівників Аль-Каїди, які перебували на афганській території.
Мулла Омар відмовився виконати ці вимоги. Він не погодився видати Усаму бен Ладена та інших діячів Аль-Каїди без надання переконливих доказів їхньої причетності до нападів. Для Вашингтона така позиція означала фактичну підтримку терористів. Після провалу дипломатичних спроб адміністрація Буша почала реалізацію плану військового втручання.
Таємний початок кампанії
Хоча офіційно війна розпочалася в жовтні 2001 року, її підготовка стартувала раніше. Уже 26 вересня до Афганістану таємно прибула спеціальна група Центрального розвідувального управління США під кодовою назвою «Джобрейкер».
Завданням агентів було встановити контакти з противниками Талібану, оцінити ситуацію на місці та підготувати умови для майбутньої військової операції. Американське керівництво прагнуло уникнути масового введення сухопутних військ і зробити ставку на співпрацю з місцевими союзниками. Такий підхід значною мірою визначався історичним досвідом. У Вашингтоні добре пам’ятали про невдалу радянську окупацію Афганістану у 1979–1989 роках і побоювалися повторення подібного сценарію.
Союз із Північним альянсом
Головною силою, на яку спиралися США, став Північний альянс — коаліція афганських угруповань, що боролася проти Талібану.
Незадовго до американського втручання альянс пережив важкий удар. 9 вересня 2001 року був убитий його найвідоміший командир — Ахмад Шах Масуд, якого часто називали «Левом Панджшеру». Однак організація швидко відновила свою діяльність під керівництвом інших польових командирів. Серед них важливу роль відігравали таджицький лідер Мохаммед Фахім та узбецький командир Абдул Рашид Дустум.
Паралельно американці встановили контакти з антиталібськими пуштунськими лідерами на півдні країни. Особливу увагу привернув відносно маловідомий на той час польовий командир Хамід Карзай, якому судилося незабаром очолити державу.
Початок операції «Непохитна свобода»
7 жовтня 2001 року США та Велика Британія офіційно розпочали військову кампанію проти режиму Талібану. Початковий етап операції отримав назву «Непохитна свобода» (Operation Enduring Freedom).
Американська та британська авіація завдала масштабних ударів по військових об’єктах Талібану, складах боєприпасів, командних пунктах і таборах Аль-Каїди. Одночасно в країні діяли групи спецпризначення США та Великої Британії, які координували удари авіації та забезпечували взаємодію з місцевими союзниками. На відміну від багатьох попередніх воєн, основне навантаження на суші несли саме афганські антиурядові сили, тоді як західні держави забезпечували технологічну, розвідувальну та повітряну підтримку.
Падіння Кабула
Наприкінці жовтня та на початку листопада 2001 року війська Північного альянсу перейшли в наступ. Під прикриттям американської авіації вони почали швидко захоплювати міста та райони, які раніше контролювалися Талібаном. 13 листопада сили альянсу увійшли до Кабула. Незважаючи на побажання США стримати наступ і уникнути передчасного захоплення столиці, таліби відступили майже без бою. Падіння Кабула стало серйозним символічним ударом по режиму Талібану. Вперше з 1996 року столиця опинилася поза його контролем.
Битва за Кандагар і крах режиму Талібану
Остаточний удар по владі Талібану був завданий у Кандагарі — другому за величиною місті Афганістану та духовному центрі руху. На місто наступали сили Хаміда Карзая з півночі та загони під керівництвом Гуль Ага Шерзай з півдня. Їх підтримували американські війська та авіація. 6 грудня 2001 року Кандагар упав. Ця подія фактично ознаменувала завершення першого етапу війни та крах режиму Талібану. Проте керівництво руху не було знищене. Значна частина талібських командирів відступила до гірських районів Афганістану або перетнула кордон із Пакистаном, де почала готуватися до тривалої партизанської боротьби.
Боннська конференція та прихід до влади Хаміда Карзая
Після військової перемоги постало питання про створення нового афганського уряду. У грудні 2001 року за посередництва Організації Об’єднаних Націй відбулася міжнародна конференція в Бонн. На зустрічі представники різних афганських політичних сил обговорювали майбутнє країни після падіння Талібану. Важливу роль у переговорах відігравали Сполучені Штати, які підтримували кандидатуру Хаміда Карзая.
У результаті домовленостей Карзая було призначено головою тимчасової адміністрації Афганістану. Це рішення стало початком нового політичного етапу в історії країни та поклало основу для формування підтримуваного Заходом уряду.
Іван Гудзенко
