Початок нової стратегії
У лютому 2009 року Обама санкціонував відправлення до Афганістану додаткових 17 тисяч американських військовослужбовців. Це підкріплення мало посилити вже значний контингент США та союзників по НАТО, які вели бойові дії проти Талібану в різних частинах країни. Водночас президент почав перегляд усієї американської стратегії. В адміністрації дедалі частіше лунала думка, що традиційний підхід, спрямований переважно на ліквідацію бойовиків, не приносить довгострокових результатів. Потрібна була принципово нова концепція ведення війни.
У травні 2009 року Обама ухвалив незвичне рішення — усунув командувача американських сил генерала Девід Маккірнан та призначив на його місце Стенлі МакКрістал. Такі кадрові зміни під час активної війни трапляються рідко і свідчили про серйозність намірів Вашингтона змінити хід конфлікту.
Контрповстанська доктрина МакКрістала
МакКрістал був прихильником сучасної контрповстанської війни, яка вже використовувалася американцями в Іраку. Її головна ідея полягала не просто у знищенні противника, а в захисті цивільного населення та послабленні підтримки повстанців серед місцевих жителів.
Нова стратегія передбачала кілька ключових напрямів. По-перше, американські та афганські сили повинні були забезпечити безпеку населених пунктів і створити умови для нормального життя громадян. По-друге, значна увага приділялася розвитку державних інституцій Афганістану. По-третє, передбачалися спроби переконати окремих польових командирів та бійців Талібану відмовитися від збройної боротьби.
Особливе місце займала ідея політичного примирення. Американське керівництво дедалі більше усвідомлювало, що виключно військовими методами завершити війну буде неможливо.
Вимога про нове нарощування сил
Після кількох місяців перебування на посаді МакКрістал дійшов висновку, що наявних сил недостатньо для реалізації нової стратегії. У вересні 2009 року він підготував конфіденційний звіт, який невдовзі потрапив до преси.
У документі генерал попереджав, що без суттєвого збільшення військового контингенту коаліція ризикує програти війну протягом наступного року. Його оцінки спричинили гострі дискусії у Вашингтоні між прихильниками подальшої ескалації та тими, хто виступав за обмеження американської участі у війні. Після тривалого аналізу ситуації Обама ухвалив рішення про найбільше збільшення військової присутності за весь період свого президентства.
Промова у Вест-Пойнті та масштабне збільшення військ
1 грудня 2009 року президент виступив у Військова академія США у Вест-Пойнті з програмною промовою щодо майбутнього війни в Афганістані.
Обама оголосив про направлення додаткових 30 тисяч американських військовослужбовців. Передбачалося, що всі вони будуть розгорнуті до літа 2010 року. Це рішення стало одним із найважливіших зовнішньополітичних кроків його президентства. Мета полягала у завданні серйозного удару по Талібану, стабілізації ключових регіонів країни та створенні умов для поступової передачі відповідальності афганським силам безпеки. Однак збільшення військ мало і негативні наслідки. Інтенсивність бойових дій різко зросла, що призвело до збільшення втрат серед американських військовослужбовців. У перші місяці 2010 року кількість загиблих американців була приблизно удвічі більшою, ніж за аналогічний період попереднього року.
Війна виходить за межі Афганістану
Нарощування військ супроводжувалося масштабним розширенням кампанії ударів безпілотників на території Пакистан. Вашингтон розглядав прикордонні райони Пакистану як важливий тил Талібану та Аль-Каїди. Одним із найрезонансніших результатів цієї кампанії стала ліквідація лідера пакистанських талібів Байтулла Мехсуд. Водночас американські спецслужби також зазнали втрат. Наприкінці грудня 2009 року подвійний агент Аль-Каїди здійснив теракт на базі ЦРУ в провінції Хост, убивши сімох співробітників агентства. Ця атака стала одним із найболючіших ударів по американській розвідці після подій 11 вересня 2001 року.
Битва за Гільменд і підготовка наступу на Кандагар
На початку 2010 року нова стратегія перейшла до активної фази. Першою великою операцією став наступ на місто Марджа в провінції Гільменд, яке перебувало під контролем повстанців. Американські морські піхотинці та афганські сили відносно швидко взяли місто під контроль. У Вашингтоні це розглядалося як підтвердження ефективності нової контрповстанської доктрини. Після Марджі командування почало підготовку ще масштабнішої операції в районі Кандагар, який вважався історичним центром руху Талібан.
Мирні переговори та роль Пакистану
Паралельно тривали пошуки політичного врегулювання конфлікту. Карзай неодноразово пропонував лідеру Талібану Мулла Омар розпочати переговори, але отримував відмову.
Особливу роль намагався відіграти Пакистан, який пропонував себе як посередника у мирному процесі. Проте позиція Ісламабада залишалася суперечливою. У лютому 2010 року пакистанські силовики заарештували одного з ключових керівників афганського Талібану — Абдул Гані Барадар. Частина американських чиновників вважала це доказом готовності Пакистану допомагати у боротьбі з повстанцями. Інші ж експерти припускали, що арешт міг бути спрямований на зрив потенційних мирних переговорів між афганським урядом і Талібаном.
Відставка МакКрістала та прихід Петреуса
У червні 2010 року командування американськими силами в Афганістані знову змінилося. Причиною стала публікація інтерв’ю в журналі Rolling Stone, у якому МакКрістал та його оточення дозволили собі критичні висловлювання щодо представників адміністрації Обами.
Президент швидко відреагував і звільнив генерала. Його місце зайняв Девід Петреус — один із найавторитетніших американських військових стратегів і головний архітектор контрповстанської кампанії в Іраку. Попри кадрові зміни, Обама наголосив, що загальна стратегія залишиться незмінною. Петреус продовжив курс на захист цивільного населення, зміцнення афганських державних інституцій та поступову передачу відповідальності місцевим силам безпеки.
Підсумки нарощування військ
Рішення Барака Обами про масштабне збільшення американської військової присутності стало одним із найвизначальніших моментів афганської війни. Воно дозволило коаліційним силам тимчасово посилити контроль над низкою стратегічних районів та завдати відчутних втрат повстанцям. Водночас кампанія продемонструвала глибокі структурні проблеми Афганістану — корупцію, слабкість державних інституцій та складні регіональні відносини.
Іван Гудзенко
