Конкурс "Людина та людяність"        05 Жовтня 2016        300         Прокоментуй!

СТРАХ ПЕРЕД ЖИТТЯМ – ЦЕ ШЛЯХ ЦИВІЛІЗАЦІЇ В НІКУДИ

Розмірковуючи про буття і небуття, Артур Шопенгауер цілком логічно зауважує, що нема сенсу боятись смерті й небуття після неї, адже ми не боїмося того небуття, яке було до нашого народження. А воно, оте небуття, таке ж саме, яким стане після нашої смерті. Воно існувало, існує й буде існувати поза нашою свідомістю. Раз ми й не переймаємось тим що було до нас, то немає підстави боятися того, що буде після. «Я є – смерті нема, смерть буде – мене не буде», – цитує філософ античного колегу Епікура і робить висновок: логіки у страху перед небуттям немає.

rrrrrew

Та незважаючи на очевидне, людина боїться смерті. Боїться і смерті, й небуття після неї.

Шопенгауер намагається оправдати той страх. Він говорить, що людина не стільки боїться небуття, як самого акту смерті. І пояснює, чому – жах перед кончиною переслідує тільки того, хто неправедно прожив життя. Все логічно.

Так, страх перед небуттям після життя свідчить, що людина не зуміла організувати своє існування. У цьому треба погодитись з філософом. Але потрібно додати: або не змогла – внаслідок проживання в несправедливому суспільстві.

Та і це відповідь надто спрощена. Насправді страх перед смертю – це сублімація страху перед життям. Його дзеркальне відображення.

І тут ми маємо сказати найсуттєвіше – саме страх перед життям є першопричиною страждань людини. І всього людства. З глибин віків.

Всі тюрми світу – наслідки того страху. Терор, рабство, інквізиція, фашизм, більшовизм, війни, розбій, грабіжництво, вічні пошуки ворога, «приватизація» по-українськи – все це породжене страхом перед життям. Він спотворює людину, калічить її душу, сіє непевність, сумніви, злобу, ненависть, жадібність, мстивість, такий страх заганяє людину в алкоголізм, наркоту, розпусту, в секти. А все це разом – спотворює цивілізацію. Додамо – цивілізацію споживання. Власне ту, в якій ми зараз перебуваємо. Забігаючи вперед, скажемо – ту, яку породила філософія буття.

Хоча… є ще одна причина паскудної поведінки людини – вона намагається приховати свою малість. Але ця малість також породжена страхом.

Вчитель, який боїться життя, ніколи не буде шанувати учнів. Як і учні вчителя. Банкір – не стане добрим партнером для інвестора. Полководець – не зуміє захищати життя своїх солдат. Переляканий політик не стане займатися державними справами, а перейматиметься власними інтересами. Переляканий письменник – називає постмодерном те, що він зліпив. Чоловік, який боїться життя, ніколи не зробить щасливою свою жінку. Мати – не зможе виховати з дитини особистість. Для священика, який боїться життя, образливою є кожна згадка про щастя.

Ознаки того страху дуже яскраві. Це людина дисгармонійна, хворобливо прагне влади або навпаки – втікає від життя (соціопати), демонструє ницість (особливо у шоу-бізнесі). Це клептомани, істерики, брехуни, продажні журналісти, моральні й духовні каліки. Якщо конкретно, то це більшість українського політикуму та українського великого бізнесу.

Найогидніший його вияв – прагнення влади над людьми. У таких переляканих прокидається неконтрольована звіряча агресія, пиха, неприховане бажання принижувати людину, її гідність. Насильство і садомазохізм – а саме цим найбільше вражені ниці та безликі – вимагають перманентної демонстрації. Крім всього, вони повсякчас підкреслюють бажання знеславити Творця. Особливо тоді, коли у церкві пхають свою мармизу в телекамери. В українському парламенті значна кількість депутатів – це особини, які патологічно бояться життя.

Причиною домінування у суспільстві страху перед життям є потворна політична система, де владу мають люди, що вражені цим страхом. Українська політична верхівка страждає ним якнайбільше. У неї він має патологічний вияв. Обтяжує його ще й те, що вони зневажають народ, яким доводиться правити. А зневага до народу ускладнює патологію. Погіршує її та обставина, що вони завдяки своїй агресивності зуміли сісти на голову не менш переляканому українському народові й відняти ресурси, які йому належать.

Скалічені страхом для оправдання своєї неадекватності вигадують різноманітні брехні, пишуть усілякі теорії, відтак захищають їх з допомогою демагогії та сили, а на демагогію (марксизм-ленінізм, українське телебачення зразка 2012 року)  та силу (армію, міліцію, зброю, озброєні загони) витрачаються ті ресурси, які повинні витрачатися на розвиток людини, суспільства.

Брехня, як і побудована на ній ідеологія, – інфекція дуже заразна. Вона не знає раси, нації, вона не знає віку, статі і для інфікованого є абсолютом і… трагедією. Трагедією для індивіда, спільноти, нації. Вона калічить людство, віднімає у нього перспективу.

Паралізований страхом перед життям натовп обирає Вараву. Натовп не хотів мати перед собою Боголюдину, вільну від усіх страхів, ненависті, гріха, бо Вона нагадувала б йому, що є честь і гріх. Натовп обрав Вараву, гіршого за себе, і тим самим наче б то обілив свою ницість і запроданство.

Вибір Варави – це проекція розбрату на віки, і цей розбрат різноманітний натовп несе на собі уже два тисячоліття. Дане стосується не лише євреїв. Через дві тисячі років після вбивства Ісуса Христа, українці теж обрали «Вараву». Навіть гірше. Варава у порівняні з Януковичем і Кучмою просто ягнятко…

Натовп обирає бридкіших за себе винятково з однієї причини – щоб оправдати свою нікчемність. Хоча б у своїх власних очах. Він не розуміє, що хтось збоку – теж переляканий – сіпає його за ниточки.

Ісуса Христа вбила перелякана юрба, але за ниточки сіпали первосвященики Анна і Каяфа. Це були перші фашисти. Вони вважали, що людину можна знищити безкарно. Найгірше, що ті первосвященики не виглядали злобними. Вони показували себе, як поборники доброчесності. Тільки подумаймо – первосвященики осуджують до страти?! Не рятують, а вбивають.

Звинувачення Ісуса Христа підганялося під їхнє бажання. (Дві тисячі років – а українські суди діють наче сумлінні учні тих фарисеїв. Власне, так воно і є). Вчинок Анни і Каяфи – це програма людству. Програма розділення людей на жертву і ката, що ми й спостерігаємо вже дві тисячі років. Таке розділення мало страшні наслідки, та інфернальний вияв набуло у ХХ столітті. Воно нищить цивілізаційні вартості сьогодні, та діє як план розбрату на майбутнє.

Лихові запобігти можна, але людство повинно навчитися найпростішого – розділяти добро і зло. А також утямити, що вибравши добро, у виграші будуть усі, вибравши зло, цивілізація згине.

Перше, що треба зробити, щоб зберегтися, – надати перевагу духовним цінностям. Навчати цьому потрібно дитину, ще коли вона у лоні матері. То має бути міждержавна широкомасштабна програма інтеграції високої культури в суспільства.

Вдосконалити правову систему і змусити її працювати як на державу, так і на кожного громадянина. Конституція у державі має бути такою, щоб кожен громадянин міг не тільки бути захищеним і жити у мирі зі своїми ближніми і з оточенням, а й мати моральне право на заступництво Творця. І на діалог з Ним.

Для керування державою суспільство мусить обирати доброчесних фахівців і відсторонити всіх, хто хворобливо прагне влади, адже це люди одержимі страхом перед життям. Не забуваймо – всі тоталітарні, авторитарні, фашистські та більшовицькі режими – то спадкоємці Анни і Каяфи.

Ми конформісти і не завжди прагнемо знати правду. Ми ніяк не хочемо визнати, що Нова Ера почалася зі злочину – з убивства. Убивства Ісуса Христа та Івана Хрестителя. Визнати, значить взяти на себе гріх.

Ми втішаємось Воскресінням, але Воскресіння могло бути і без убивства. Ісус Христос міг жити ще довго і навчати людей. Він міг померти у старості і також воскреснути. Але стільки розумного люди отримали б ще від Нього!

Ми дві тисячі років прагнемо оправдати злочин і говоримо, що так мало бути, бо так сказали пророки. Але ж не мало так бути! Ісус Христос повинен був жити і навчати людей!

Ми радіємо Воскресінню. Так, Воскресіння – це надія на спасіння. Але якщо ми радуємося Воскресінням Христа, то мусимо усвідомити, що на нас також падає гріх за вбивство Ісуса. Тільки таке усвідомлення дає право утішатися Воскресінням. Тільки таке усвідомлення може дати можливість очиститись від того гріха.

Якщо є колективна радість – Воскресіння, то є і колективний гріх. Убивство Христа – наш гріх. Але ж ми цього вперто не хочемо розуміти, бо якщо зрозуміємо, то мусимо визнати свою вину. І відповідальність. Тому ми вбиваємо Христа щоденно. З посмішкою на вустах, з розумними речами, з меркантильними розрахунками. Ми убиваємо своїми гріхами.

Щоденно, коли ми об’їдаємось, розуміючи, що діти ближнього голодні, ми убиваємо Христа.

Щоденно, коли плануємо обманути і обікрасти ближнього, ми убиваємо Ісуса Христа.

Щоденно, коли зраджуємо близьких, друзів, ми убиваємо Ісуса Христа.

Щоденно, коли ти свою тушу впихаєш у дорогу машину, а десь дитина твого ближнього вмирає, бо у батьків немає грошей на ліки – вони пішли на твоє дороге авто, – то ти вбиваєш Христа.

Щоденно, коли ти свою мармизу всовуєш у телевізор, щоб набрехати щось, ти убиваєш Ісуса Христа.

Але ти мізерний і не знаєш, що твій гріх наздожене тебе, твоїх дітей і твоїх внуків. Гріх – ти знаєш – не прощається. І не врятує їх жоден європейський чи американський університет, де твої нащадки розкошують, хоча аж ніяк того не заслужили; вони мають можливість перебувати там лише тому, що ти щоденно вбиваєш Христа.

Твоя пика не влазить в об’єктив, де ти намагаєшся щось говорити, але не слова виходять звідти – змії вилазять з твого рота. Ті змії й поїдять твоїх нащадків.

Ти думаєш, сховаєшся за недоторканністю. Не сховаєшся. Небеса непідкупні. Чим сильніше ти ховаєшся, тим сильнішою буде кара. Тобі, твоїм дітям і твоїм внукам. І згине рід твій, і ніхто не згадає твоїх нащадків. Навіть, якщо народиш.

Богослови не дають вичерпної відповіді, чому Ісус Христос дозволив себе вбити. Їхні аргументи – так було сказано пророками. Але ж слова пророка не є обов’язковими до виконання. Так, Ісусові Христові з дитинства прищеплено відчуття приреченості. Але у цьому вина пророків, а не оправдання. Саме вони запрограмували вбивство.

Друге. Христос безмежно любив недосконале людство. Ми ж то знаємо, як любить мати свою дитину, навіть, якщо та дитина каліка. Саме так Ісус Христос любив своїх скалічених земляків. Нерідко в часи випробувань мати жертвує своїм життям, аби врятувати дітей. Це спостерігається у різних культурах у часи лихоліття. Так само Ісус Христос розумів, що без його жертви людство не відбудеться.

Він не хотів помирати. Але Він дав людям вибір. Вибір – жити з Ним чи без Нього. Цей вибір зберігся донині, але людство так і не визначилося.

Христос не був упевнений, що Його вб’ють. Він надіявся на продовження Свого земного життя, вірив, що в людях прокинеться те начало, яке Він вклав у їхні душі – людяність, справедливість, честь, милосердя, любов, відвага. Парадокс, але люди зненавиділи Його саме за це. Вони прагнули якнайшвидше позбутися Того, Хто нагадував їм про їхню недосконалість, малість, гріховність.

Ісус Христос бачив у людях те, чого у них не було, але могло бути. Своєю жертвою Він дав можливість людям стати такими, якими Він хотів би їх бачити.

Але що відбулося насправді. Нащадки вбивць Ісуса поклали відповідальність не на винуватців убивства, своїх предків – і тих, хто за цим спостерігав, Пілата й римлян, – а на Самого Спасителя. Тому кожне покоління людей на землі приймає у спадок злочин предків – убивство Ісуса Христа. І кожне покоління несе на собі цей гріх.

Для Христа Його смерть не є трагедією. Трагедія у тому, що Його люди не прийняли і залишилися без Нього. Незважаючи на демонстрацію ритуалів.

Ще питання, на яке у нас відповіді немає. Чи воскрес Христос у душах людей, чи ця подія просто їх розважила, як цікаве шоу? Але тут її бути не може. Однозначну відповідь дає кожен сам собі.

Ідея загибелі Христа породжена пророками, і вина мусить лягати на них настільки, наскільки вона лежить на вбивцях і байдужих. Та найбільше зло зробили пророки єврейському народові, нав’язавши йому думку про месіанство. Усій нації прищеплено гординю. Навіть більше. Первосвященики та їхні спадкоємці стали брати на себе функції Бога з однією метою – отримати почесті. І гроші.

Але там, де гординя, там – екзистенційна туга. Її часто намагаються погасити розвагами й розпустою. Така туга розтерзала Римську імперію. Та гординя і проста буденна радість дуже відмінні одне від одного. І ніколи не уживаються разом.

Так, пророки бачили дикість людей, розуміли причину та намагалися зупинити дикунство тим методом, який був доступний їхньому часові – показати кожному, що кара за гріх невідворотна. Також пророки бачили розвиток на багато століть вперед і прагнули зупинити  розгул дикунства. (Якби це можна було зробити у ХХ столітті…). Сучасні провидці теж бачать багато і намагаються застерегти як окремих людей, так і держави. Навіть, цивілізації. Змінити долю можна, але до точки неповернення.

Здається, людство цього не розуміє. Як не розуміють владці свого призначення. Вони думають, що їхня функція окреслена трьома термінами – «економіка», «демократія», «соціальний захист». (Диктаторів ми не маємо на увазі).

І не хочуть бачити, не хочуть чути, що програму розвитку суспільства та програму стосунків церкви й держави запропонували ще три царі, які принесли дари малому Ісусові. Це були три державники, які розуміли, що їхня діяльність спрямована на розвиток цивілізації. У їхньому вчинку відсутній егоїзм, бажання вигоди, вони не страждають страхом перед життям. Ці люди добровільно визнавали верховенство божественного начала над собою, над державами, над Всесвітом.

Цього не зрозуміли церковники, які, маючи духовну владу над віруючими, жадали влади світської. Або – мати можливість впливати на владик. І не завжди з метою навернення їх до доброчесності… Тим самим вони змусили можновладців шукати способу, щоб відділити церкву від держави. А відділена церква законсервувала себе й заблокувала власний розвиток.

Та і церковники, і правителі не хотіли розуміти (і зараз не хочуть), що Ісус Христос не визнавав влади людини над людиною, – і це була перша причина, чому Його вбили. (Сьогодні Його теж убили б).

Нині проблема церкви і суспільства така, як проблема учителя та учня. Якщо учень перевершує свого учителя, то мудрий учитель шукає нового, немудрий – заздрить і намагається принизити. Коли брати європейське суспільство, як учня, то тут учень уже давно перевершив учителя. Але учитель цього не розуміє, не вступає у діалог, намагається зупинити учня, бо злякався тих питань, на які не здатний дати відповідь.

Як мати в дітях бачить продовження свого его, так церква періоду своєї могутності бачила в суспільстві своє продовження. Але діти ростуть і віддаляються від матері, стають самостійними, мають своє життя, та мати злиться, що її не слухають. І проблеми, які можна б вирішити разом – нерідко вони є надто складними, – звалюються на кожного окремо. Зараз церква і держава мали б бути розумнішими. Але винен той, хто мудріший…

Церква досі проповідує Христове «віддай бідним». Так, це добре. Але зараз церква могла б усім своїм авторитетом вимагати від владолюбців, аби вони так керували державами, щоб уже не було бідних. І осудити тих, хто допускає злидні в суспільстві. Більше – церква вже могла б ініціювати проекти ушляхетнення цивілізації, виходячи з розуміння перспективи розвитку. (Московський Патріархат поки що благословляє ядерну зброю. Невідомо, що гірше, забути про Бога, чи освячувати Його іменем свої помилки. Або лихі замисли).

Церква проти абортів, і це справедливо – гріх убивати живу душу. Та аборти – це наслідок. А що причина? Безвідповідальність? Вседозволеність? Розпуста? І це теж. Але проблему треба вивчати, обговорювати в суспільстві, пропонувати владі варіанти її вирішення. І це не тільки можна, це необхідно було робити ще до сексуальної революції. Саме церква повинна була запропонувати дискусію про кохання, як найвищий дар Творця. Саме церква мала б підказати, що у школах потрібно ввести такий предмет, як філософія кохання, і осудити всі сексуальні інструкції, які руйнують почуття і привчають людину не кохати, а споживати одне одного.

Вчення Святих Отців глибоке (є винятки), але воно зупинилося майже півтора тисячоліття тому. Зрозуміло, Святі Отці могли передбачити еволюційний шлях людини, але не могли спрогнозувати саме такий розвиток науки, техніки, психології, тому вони давали рекомендації, виходячи з розуміння суспільства і суспільних відносин, які були на той час. Але цивілізація еволюціонувала, а Церква законсервувалась.

Керований страхом перед життям Августин Аврелій (у католицькій церкві він св. Августин) у п’ятому столітті ввів у богослов’я термін «первородний гріх», згідно з яким усі, хто народжуються, уже грішні, бо несуть з собою гріх Адама. (Августинові страшно було самому зі своїми гріхами, тому він за компанію схотів взяти з собою все людство). Ми не заперечуємо колективної відповідальності за гріх, але сам термін і пояснення Августина Аврелія позбавлені логіки.

Виходимо з того, що Бог створив людину за Своїм образом і подобою. Цебто – передав людині Свої якості. Також мусимо визнати, що Небо наділяє дитя чистою душею. Душа чиста, тіло ще безгрішне, тож немає логіки у тому, аби на чисту душу й чисте тіло, у якого якості Самого Творця, накладати гріх. Це значить, програмувати людину апріорі на гріховне життя.

Зазначимо відразу. Так, є діти, які народжуються від батьків з враженим генотипом, і в таких дітей замість душі – звірячі інстинкти. Саме з них виростають особні, у яких патологічний страх перед життям. Вони агресивні, топчуться по культурі, відверто зневажають мораль, гідність людини; вони рвуться до влади, а отримавши її, стають диктаторами. Майже вся сьогоднішня владна верхівка України – це особини зі звірячими інстинктами

Та це соціальна проблема. Проблема суспільного здоров’я, медицини і криміналістики, але аж ніяк не богослов’я. І в жодному разі не можна якості окремих асоціальних осіб накладати на все людство. Незважаючи на те, що це і є проблема людства. Але – громадська і медична, та не богословська.

Первородний гріх – це освячення влади людини над ближнім своїм. То вигідно деспотіям, системам, де насильство є інструментом управління, авторитарним суспільствам. На жаль, деякі церковники прагнуть цієї влади більше за здичавілих кнопкодавів українського парламенту та інших спадкоємців Анни і Каяфи.

Якраз вони зловживають біблійним терміном «страх божий». Та не потрібно Творцеві, щоб Його боялись! З Богом асоціюються слова «абсолют любові». Але ті, хто прагне влади над людьми, цих слів зрозуміти не можуть. Саме вони значення слів «абсолют любові» підмінили на «страх божий».

Те, що богослови об’явили всіх грішними, є чинником суспільним. Суспільним, а не духовним. І продиктоване воно бажанням влади над ближнім, а отже – страхом перед життям. Приймати первородний гріх – це визнавати недосконалість Творця

Ще одна помилка церкви – замість того, щоб обожити людину, вона олюднила Бога. Та ще й надала Йому своїх, людських, непривабливих рис  – жорстокість, ревнивість, владолюбство. Даним церква віддалила людину від Бога.

І, замість того, щоб наближати людину до Бога, стала між Ним і людиною.

Християнство ввело аскетизм як чесноту. У середньовіччі це, можливо, мало сенс, (освячення страждання було вигідне «фарисеям» – вони цим самим примушували людей коритися деспотам), але сьогодні постає питання, на яке церква відповіді не дасть: навіщо Творцеві страждання людини? Він то любить дітей своїх, і церква це не заперечує…

Можна погодитись з тим, що у середньовіччі розвиток богословського вчення мав, крім всього, ще й утилітарне наповнення. Якраз церква намагалася (і досі це робить) апологізувати страждання, людину звести до найменшої одиниці, а для оправдання своєї точки зору спробувала навіть підпорядкувати Боже вчення.

Навчити людину радіти набагато важче, ніж благословити її страждання.

Апологія страждання – це не нормально. Це визнання того, що світ повинен бути недосконалим. І що найгірше – це покладання вини за недосконалий світ на Творця.

Скупість душі свідчить про її малість. Але це не біда. Біда в тому, що церква оправдовує цю малість. Приклад – аскеза.

З подачі того ж Августина Аврелія церква ввела в абсолют інститут шлюбу і відкинула найцінніший дар Творця – здатність кохати. Визнаючи, що шлюби творяться на небесах, церква абсолютизувала ритуал і прирекла тих, хто з розрахунку, чи з помилки, чи від безвиході без кохання стає під вінець – а в середньовіччі це характерно для більшості вінчань, – на вічне рабство, страждання, відняла у жінки не тільки свободу, а й можливість кохати і бути коханою… Цим самим церква освячує проституцію, бо секс без кохання – це або проституція, або бізнес. Що теж проституція.

Тисячі трагедій, тисячі злочинів учинено тільки тому, що зневаження жінки було освячено церквою. Тисячі життєвих драм, вбивства, самогубства – через те, що церква не схотіла розуміти вагу найціннішого подарунку Творця – чистого кохання. Кохання, на яке має право кожна людина. Невже не було зрозуміло, що жінка з цим не змириться?

Важко уявити собі, скільки доль скалічили хворобливі марення Августина Аврелія.

Страх перед коханням, перед гармонією душ, перед гармонією у статевих стосунках спонукав священиків (і зараз це робиться) до нав’язування думки про «первородний гріх» та про гріховність статевого життя.

Страх перед життям – причина вселенської трагедії. Він став причиною того, що на початку ХХ століття негативи в суспільствах досягнули критичної маси. Відбулося нівелювання моральних цінностей; наступально впроваджувався культ насолоди; нікчема агресивно опановував механізмами, як здобути владу над людиною; лжепророки заволоділи увагою мас і дерлися на соціальні вершини; у такій обстановці розгорнулася масштабна діяльність сіоністів; а страх перед життям скаламутив розум всіх. Як малих, так і великих. Це породило нечувані катаклізми.

Авторитарне ставлення церкви до людини і суспільства призвело до ефекту акумуляції негативу. В родині, державі, світі. Як наслідок, людина не сприйняла вчення церкви, а разом з тим відкинула основи моралі, яку проповідували священики. Зрозуміло, без такої моралі життя спільноти стає проблематичним. Відбулося нівелювання моральних цінностей, а комплекси, що виникали у людства внаслідок недовіри до церкви, спонукали людину до вседозволеності, зрощували агресію, в тому числі – агресію плоті. Кохання – цей найцінніший дар Творця – висміювалось. Наслідок – зневага до людини. На всіх рівнях люди сприймали одне одного як конкурента, а не, як брата.

Ще одну помилку допустила церква – не відкинула апологію страждання. Думка, що людина створена для страждання, породила в людях руйнівні комплекси. Не цінувалося життя. Ні своє, ні ближнього.

Далі. Влада над людиною, яку прагнув здобути нікчема і здобував її, вкинувши у маси демагогічні лозунги, створювала у того нікчеми ілюзію власної значимості і спонукала його до приниження ближнього. (Компенсаторна функція. Вважалося, що чим більше принижений ближній, тим більша значимість нікчеми. Сьогодні це чи не першочергова проблема європейської цивілізації. Говоримо європейської, бо про інші – навіть немає предмету розмови. Ниці прагнуть влади над іншими тільки з однієї причини – вони не мають влади над собою, над своїм звірячим Я).

Відбулася підміна понять. Замість рівності кожного перед законом, проголошувалася соціальна рівність, незалежно від здібності людини, працьовитості, таланту, надбань предків. Як наслідок – нечувана злочинність.

На демагогії виростали псевдовчення про справедливість, які затуманювали розум молодих активних і ділових людей. Обдурені ставали жертвою тих, хто спрямовував їх на енергійні дії.

У цей час відбулася концентрація капіталу в руках сіоністів. У них створювалася ілюзія, що з допомогою капіталу можна здобути абсолютну владу. Над світом, економікою, а це дасть можливість маніпулювати людьми, ідеями. (Тут треба зробити зауваження, що таке неможливе. І ось чому. Творець, Який створив світ, як прообраз Раю, таке просто не дозволив би (це для віруючих), (а для невіруючих інше) – щоб мати владу над світом, потрібно поєднати непоєднуване: культури, мови, ментальність різних народів, звичаї, вірування, побут, суспільний устрій і т. д.

ХХ століття кроваве ще й тому, що лжепророки зуміли ізолювати людину від Творця, і залишили її сам на сам зі звіром. З тим, що всередині самої людини.

Та найпершою причиною отого дикунства, яке продемонструвала Європа з початком Першої світової війни, є страх перед життям. Він вразив усіх – від найбільших, до найменших.

Ну, а відтак уже можна говорити і про суперечності капіталізму. Але в жодному разі не можна їх вважати першопричиною європейської трагедії. (Протиріччя капіталізму є перманентним. Це наслідок як некомпетентності управлінців, так і групового корпоративного егоїзму вражених страхом перед життям. Але складовою протиріччя є і конкуренція, а вона все ж таки сприяє розвитку. Ще. Теорія про суперечності капіталізму є не що інше, як спроба закрити криваву рану лахміттям. Шкода, але вилікувати цю рану ніхто не пропонує. Такі ліки можуть бути тільки у розумінні призначення людини – повернути на Землю Рай).

Дві тисячі років тому страх перед життям підштовхнув натовп до вбивства Боголюдини. Цей злочин породив у людини переконання, що кровопролиття допустиме. Наслідки – ХХ століття. Якби не було вбивства на початку Нової Ери, не було б жахливої масакри у ХХ столітті.

Та якщо людство так і не збагне, що воно несе в собі геном вбивці і здатне повторити найгірші злочини, то таке повторення цілком реальне.

Ярослав Трінчук

Наталя Федько

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook