Зороастризм, Історія релігій        18 Квітня 2018        257         Прокоментуй!

Релігія парсів

Послідовників цієї релігії називають «поклонниками вогню», які  суттєво не відрізняються від «класичних зороастрійців»,  а є етноконфесійною групою релігії пророка Заратуштри. Хоча в деяких доктринальних та  обрядових аспектах відрізняються від класичних зороастрійців. Цю релігійну спільноту робить цікавою нечисельна сила, оскільки їх нараховують сьогодні, не більш ста тисяч осіб, тобто, майже одна людина – на чотирнадцять тисяч населення земної кулі.

Парси складають невеличку частину однієї благородної нації у стародавньому світі.Їхня держава вважається однією із наймогутніших і найвпливовіших на сучасному Сході, яка внаслідок асиміляції з іншими племенами, через зміну віри та расове змішання, вигнання її мешканців, зуміла завдяки їм зберегти віру Стародавнього Ірану, расову чистоту, свої звичаї. Єдиним сподвижником та авторитетом для них вважається пророк і вісник божественної волі – Заратуштра, якого письменники Стародавньої Греції, Риму, а пізніше – й західні науковці, називатимуть Зороастрою. Науковець Дюперон зазначає наступне: що усі релігії, окрім існуючих семітських, таких як: іудейство, християнство та іслам, є язичницькими. Але тут він задає собі запитання: чи підходить, власне, їм така назва? Адже, для релігії парсів таке найменування – не застосовується, оскільки її прихильники дотримуються позиції визнання Єдиного Бога, політеїзм ними  відкидається. Така позиція є характерною для іудаїзму та ісламу, але не для християнства, з його ідеєю тринітаризму.

Тому, для розв’язання проблемного питання, Дюпероном здійснюється розгляд віроповчальної та культово-обрядової системи. Заглянувши глибше в історичні факти, він вбачає важкі передумови, в яких опинилося, у 642 році, населення Персії. Постійні утиски і приниження не давали змоги розгортати хоча б якусь діяльність парсів. Їм не вдалося встояти проти могутньої династії Сасанідів. Парси потрапили під вплив арабської експансії. Не припинялися гоніння й переслідування духовних осіб, руйнувалися і піддавались нарузі храми парсів, знищувалися сакральні книги. Парси змушені були зносити нестерпне знущання, життя вважалося просто неможливим. Парсів змушували до сплати державних податків, відсторонювали від посад, безпосередньої участі у громадському житті, позбавляли законних прав; відмовляли навіть у правосудді, коли позивачем виступав правовірний мусульманин. Це, принаймні, спрощувало складну ситуацію, в якій опинилися прихильники парської релігії.

Переможені парси могли залишатися або приниженими рабами, чи загинути, в разі відмови від своїх переконань. Правду кажучи, становище не було одним із найкращих. Як же ж, можна дивуватися з того, що віровідступництво стає повсякденним явищем. І як зауважує Дюперон, таке насильницьке поводження – нерідко буває щирим у мусульман відносно парсів, адже віру в Аллаха вони сповідували тільки зовнішньо, для самооборони, тоді як внутрішнє – відсутнє. Віра для отців через онуків була нав’язаною, рідною, сприйнятою. Тому, зараз не існує більш таких ревних послідовників пророка Аравійського півострова, як парси.

Навіть після добровільно примусового навернення парської спільноти до ісламу, що тривало – не менше, як двісті років, багато із парсів висловлювали невдоволення щодо відступництва. Коли життя в таких умовах стало нестерпним, більшість із релігійної громади, в основному, віддані патріоти своєї релігії, вирішили добровільно стати вигнанцями на чужині, в якій до них відносилися з віротерпимістю, де вони могли тихо і спокійно визнавати парську віру, будучи звільненими від переслідувань та гонінь. Тих, хто не прийняв іслам, чекала слізна доля, на відміну від парсів, які обрали собі життя у вигнанні. Як стверджує сучасний письменник Досабай Карака, у книзі під назвою: «Історія парсів», залишки населення, які були вірними сповіданню віри пророка Заратустри, зосереджувалися у двох частинах областей: в містах – Фарс та Керман. Важко навіть подумати, що зі 100 000 парсів, залишилося тільки – 8000.  Вимирання цієї спільноти було швидким процесом, не без участі людського фактора (прихильників ісламу).

Натомість, вигнані перси – уникнули долі своїх попередників. Вони мандрували декілька років, зупиняючись у різних місцях. Боячись за свої власні життя, не бажали облаштовуватися на небезпечних для них місцях, а тому, подолавши шлях із Близького Сходу до Індії, вірніше західного берега цієї країни – оселилися на одному із її півостровів. Їхнім місцем локалізації став півострів Гуджерат. Як засвідчує історія, вигнанці зустрілися з індійським князем, з дозволу якого були оселені на його землі. Він попросив їх скласти зброю, щоб пояснити, у чому полягає саме їхня віра, щоби вони пристосувались до мови жителів міста та підкорилися їхнім звичаям. До спільноти вигнанців віднеслися належним чином. Місцеві жителі дали назву цій спільноті «парси», оскільки ті перетворилися із людей зі зброєю на миролюбний, працьовитий, господарський народ.

Одним із поширеніших видів праці у парсів вважаються землеробство та торгівля. Це були їхні найулюбленіші зайняття в житті. Оскільки парси не утискалися, вони динамічно рухалися із одного місця в інше. Їхньою локальною територією стало місто Пенджаб, розташоване у північно-західній частині Індії. Майже 1300 р. н.е., парсів охопила справжня біда: нашестя мусульман на півострів Гуджерат. Завойовники не тільки пограбували його, а й залишили парсів – без даху над головою. Парсам знову довелося тривалий час подорожувати доти, доки не знаходилося надійного місця поселення.

Науковці припускаються думки, що парси могли розташуватися у містах, які мають прямий вихід до моря. А це, відповідно, давало можливість для ще одного виду діяльності – риболовства, завдяки якому вони могли існувати. Міста Навсарі та Сурат стали вигідними для їхньої торгівлі з європейцями. Торгівельні відносини щораз більше віддаляли парсів на південь, до найбільшого комерційного міста – Бомбей.

У 1650 році парси роблять остаточну зупинку і поселяються в Бомбеї. Місто Бомбей назавжди стало головним центром для релігійної спільноти. Окрім цього, існували ще поселення в інших частинах Індії. у 1891 році чисельність парсів складала – дев’ятсот тисяч осіб.

В Європі парсів стали називати – гебрами – прибічники зороастризму, оскільки ті шанують вогонь; зберігають його у своїх молитовних храмах; при постійному переміщенні, вони також беруть з собою сакральні вогні. З’ясувалося природно, що вогонь для парсів є божеством, на думку мусульман. Після цього мусульмани стали називати парсів «вогнепоклонниками». Знаходились й інші, які, заглянувши глибше, переконалися в тому, що парси взагалі не поклоняються вогню, визнаючи його за божество, а навпаки – шанують емблему божества. То й же самий письменник Карака, в оправдання своїх братів – парсів, наводить слова католицького єпископа міста Бомбей – Мерена, який настільки дивовижно описує релігію парсів: «їхнє полум’я є чистим і не оскверненим, і це є надзвичайна уява у світі природи того, що в дійсності вважається вічним світлом».

На думку науковців, парси також вірять і в духів, у великій їхній чисельності. Духи турбуються про світоустрій, перебуваючи під чітким контролем Творця, виконують Його волю. Шестеро із них належать до вищого розряду, які мають божественність у своїй природі, існують, окрім цього, ще й багато праведних душ, що, своєю чергою, звертаються у молитві до вищих істот, тобто – подібно християнам, які підносять молитву до святих, шанують ангелів та архангелів.

У ХVІІІІ столітті, англійському мандрівникові Джорджу Бурш’є вдається отримати в місті Сураті, особисто від священика-парса, один із цінних рукописів. У ньому містився збірник парських молитов (Вендідад-Саде), піснеспівів у встановленому порядку, за яким ті використовуються під час служб у парсів. Цікаву знахідку було передано до бібліотеки Оксфордського університету. В університет було ще привезено рукописи, але, на цей раз, уже – різні. Таким чином, майже у половині цього ж століття. Оксфорд став повноцінним володарем майже повної колекції таких рукописів. Утім, виникла проблема: хто ж допоможе не тільки розібрати, а й витлумачити досі невідому писемність. Тому, були покладені великі надії та сподівання щодо подачі правильної інтерпретації рукопису.

Нами було розглянуто лише історію становлення парсів – від арабського завоювання аж до моменту остаточного розташування народу на території Індії, а також є можливість торкнутися питання віровчення, і знайти існуючі відмінності між парсами і зороастрійцями.

Потрібно відзначити, що парси вірять в Єдиного Бога, з-під якого «діє диявол», який, своєю чергою, є Його творінням. Тоді як в зороастризмі визнається дуалізм: Ангро Манью не може діяти з-під Ахури Мазди. Парси кажуть, що рай і пекло знаходяться в душі, а зороастрійці – заперечують, тому що, на їхню думку, це – місце. Вогонь, для парсів, не можна осквернити, але зороастрійці так не думають. Життя поза тілом для кожного парса є найвищим ступенем творіння, зороастрійці дотримуються такої думки: життя у тілі – вище за життя без нього.

Парси дуже часто використовують дахни, зороастрійці ж –ні. Вони не визнають прозелітизму, на відміну від послідовників пророка Заратуштри. Деякі із зороастрійців визнають за Саошьянта – Ісуса Христа, а парси відкинули цю концепцію. Зороастрійцем може вважається лише та людина, яка досягла зрілого, свідомого віку. У хлопців та дівчат, цей вік складає – 15 років, якщо вони зростали у зороастрійських сім’ях, а якщо батько не є зороастрійцем – 21 рік. Особливо важливим у парсів є дотримання традиції Авести – священної книги зороастризму. Для обряду ініціації парса-підлітка є необхідним одяг, який надягається після прочитання зороастрійського символу Віри, спочатку священиком, а потім – новоосвяченим, після чого до його одягу, знизу, прив’язують священний шнурок, як знак дотримання закону пророка Зороастри.

Богдан Стрикалюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Дмитрук Игорь о появлении и трансформации мистицизма

Рубрики
Ми у Facebook
Обсуждение (Последние комментарии)