А. Філософські концепти беруть початок в особистому досвіді, тобто в досвіді мого вступання у взаємодію з дечим «in privat» – в особистій, приватній формі (звідси: філософська концепція, яка каже істину про всіх, а не суто про мій особистий стан, неможлива).
Б. Слово «приватна» традиційно означає, по-перше, «відмежована, відрізана від всієї маси», отже, відрізана; тобто філософія (у формі концепту) є частковою (і просторОво, й інтерпретаційно, і в темпоральному ракурсі, як з’ясується згодом); (звідси: жодна концепція не здатна виразити абсолютний погляд, тобто не здатна на остаточне, повне, непорушне міркування).
В. По-друге, слово «приватна» перегукується з терміном «приватна власність» Маркса: воно так само вказує на заволодіння конкретним суб’єктом деякою частиною реальності; і я вважаю, що певною мірою це відбувається у філософській формі. Ця «деяка частина реальності» є реальність екзистенції суб’єкта, яку він і приватизує через опосередкування (простонародно – через «виговорення» екзистенції відбувається часткове опанування своєї сутності), (звідси: «полем для робіт» філософії є зовнішній світ, але не сам по собі, а лише як посередник світу внутрішнього, тобто об’єкт філософії – той, хто творить її).
ФІЛОСОФІЯ – це збірна назва філософських концептів; збірна за єдиною для них фОрмою опосередкування екзистенції – науковою. Нині відомо, що дослівно «філософія» перекладається як «любов до мудрості». В нинішньому міркуванні я пояснюю цю розшифровку як «прагнення підняти екзистенцію з рівня інтуїції на рівень логіки». Інтуїція і логіка мною не розкидАються по різні стОрони непрохідної прірви: відмінність між ними лише в непроясненості логіки несвідомого (ірраціональне, де панує інтуїція) і в проясненості логіки свідомого процесу мислення (раціональне, де панує те, що, власне, зазвичай, і називають «логікою»). З цього випливає: предметом філософії є екзистенція.
Екзистенція (присутність, відчування-себе-існуючим) не схоплюється безпосередньо, вірніше, їй, без посередництва фізичного світу, в світі немає місця. І мета філософії – якнайточніше, якнайпрозоріше перетворити екзистенцію, як утопію, в топос, тобто уреальнити її, схопити її. Але перші форми «схоплення» відбуваються ще дО філософії: адже «схопити» метафізичне, утопічне – означає зафіксувати його в досвіді. Вперше екзистенція фіксується в досвіді як метафізичний стан. Збірна назва цих станів – «метафізика». Не зафіксована досвідом глибинна суть екзистенції йменуватиметься мною «метафізичність».
Висновок з пункту: предметом філософії є метафізика, зафіксована у внутрішньому досвіді екзистенція. А через те, що глибИни екзистенції лишаються невимовними, філософія не може бути «гегелівською» – абсолютною, всезагальною – а може бути лише «приватною».
2
Філософія не догматична, а процесуальна – як її суб’єкт, як і стан, що з часом, зі зміною оточення змінюється на інший. Навіть точніше: доки ти не чіпляєшся за топос – час, місце, шлейфи суб’єктивного досвіду – доти навіть «зміни станів» нема, бо ти ще й не виокремлюєш і не розмежовуєш їх, а маєш лише суцільний потік існування.
Отже, першим окресленням екзистенції є обмеження її іменем деякого стану. Це рівень ПЕРЕЖИВАННЯ, на якому твоя сутність схоплюється тобою сАме як стан – дещо суцільне, але не фізичне; що огортає весь фізичний світ і панУє над тобою. В «Іліаді» це панування описувалось так: твоїми діями, мовляв, керують боги, яким ти не можеш протистояти. Імовірно, грецькі боги – персоніфікації станів.
У переживанні вперше визнаЄться вагомість у нашому існуванні дечого фізично безпідстАвного – визнаЄться серйозність, а отже, реальність метафізичності. З цих пір вже можна говорити про метафізику.
Переживаючи певний стан (розгубленість, умиротвореність, радість, страх, сум,тощо), ми ще не фіксуємо, з підстави якОї локАції він виникає, а також, будучи захоплені ним, не відчуваємо чІпкої єдності всіх станів: це рівень, на якому «один» – більше, ніж «десять» чи «сто». Темпора: ти живеш цИм моментом, а потім поглинаєшся інакшим моментом (настроєм).
Оскільки світ (все зОвнішнє суб’єкту) вагомий тобі лише як посередник твоєї сутності, то те, що не пережите тобою як стан, що НЕ ЗАХОПИЛО тебе, є нереальним для тебе, є байдужим тобі. І, окрім даного тобі через переживання, нема жодного іншого авторитету. Можеш читати безліч текстів, багато фільмів дивитись, і т.д., але якщо ти не випробував «на власній шкурі», як це – бути в стані мислення, любові, хвороби — то ти не зможеш серйозно говорити про них і, що головніше, розуміти їх. У Канта це приблизно так: щоб сприйняти світ, треба ВЖЕ мати його «параметри» в інтелекті (славетна апріорність).
3
Підемо глибше і трохи назад: а щО є за ВСІМА станами? Що таке метафізичність, або екзистенція без опосередкування? Так, я вказувала, що дО конкретного стану нам екзистенція ніяк не може бути дана, але це не заважає мені висунути гіпотезу щодо метафізичності.
Я вже вказала, що є два види відчуттів: зовнішні (отримані за допомогою 5-ти органів чуття) і внутрішні, які фіксуються як «настрої»/«стани»/«переживання». І тоді, як про зовнішні зрозуміло: отримуються за допомогою 5-ти сенсорів, то залишалося поки що загадкою: на якій підставі у нас виникають відчуття внУтрішні?
Назвемо зовнішні відчуття «фізичними», а внутрішні – «метафізичними». Більшість людей вважає, що першоелементом досвіду як такого (його зазвичай не розділяють на «зовнішній» і «внутрішній») є дані фізичних відчуттів і що сАме за допомогою цих 5-тИ ми переконуємося в своєму існуванні і в реальності всього існуючого. Але чому ми серйозно сприймаємо те, що нам пАхне, бачиться, чується? Сформулюю питання як твердження: фізичні відчуття є для нас серйОзними, бо ми стАвимось до них серйозно.
Для чого нам вірити в фізичний світ? – 1) щоб бути собі даними, унаочненими (щоб об’єктивувати себе); 2) щоб мати опОру. Але, щодо останнього: сенсори фіксують не об’єктивно, а тому не можуть бути опорою; проте можуть бути посередниками. Отже, опора має бути безумовна – те, що обов’язково має бути для мене, без чого я не можу існувати. Людина не може жити без власного існування.
Отже, опОру індивід може мати лише в собі, але першу треба опосередковувати фізичними даними – обмеженими, а тому, передусім, такими, що «мають місце» – отримуються десь. Внутрішнє осердя торкається вайлуватого зовнішнього виміру.
Я вказала, що одночасно з фізичним відчуттям ми вже маємо довірливе ставлення до нього. Думаю, довіра ця тримається на вірі в своє існування і, логічно, на прагненні володіти ним, тобто існувати. Довірливе ставлення тримається на «тотальному» відношенні віри. Детальніше: первинним є відношення до своєї сутності – віра в те, чого ніде нема, але без чОго наше метафізичне існування(як цілісне) неможливе. Воно мені неможливе без моєї сутності, без самототожності існування. Людина проектує те, що інтуїтивно визначене нею як її найсуттЄвіше, в деякий зовнішній Образ (потім – ідею, ім’я), концентрується на найсуттєвішому, самозосереджується – і лише завдяки цьому акту вона «є» не як «одне з», а власне як «сАме людина». У християн така концентрація називається молитвою.
4
Другий рівень окреслення – ОПРЕДМЕТНЕННЯ. Відчуття підтверджуються вірою (за якою є необхідність бути) і нею ж підштовхуються до синтезу в образ, який чіткіше (системніше, ясніше) схоплює для людини її метафізичність. Тобто другий рівень опосередкування – це вже проекція (твого відношення до суто тобою (кожним із нас – для себе) покладеної необхідності, іменованої то «сутність», то «Бог») не на інформацію з 5-ти сенсорів, а на їх синтез – на зовнішній об’єкт. Завдяки ньОму моя сутність утверджується не лишЕ як «присутність», а як об’єктивно існуюча предметність, як контекст, що обрамлює мене не лише часом («now»), а й прОстором, ситуацією («тут»). З’являється змога краще зрозуміти, щО ти є.
Отже, в переживанні ми говоримо про «настрій», стан; в опредметненні говоримо про «топос», ситуацію. Ситуація – це важливо: ми наповнюємо її своєю екзистенцією. В ситуації ми зустрічаємося з дечим/деким – з речовиною, яка відбиває нас АБО з речовиною, яка одночасно відбиває і нас (мене, суб’єкта №1), й Іншого (суб’єкта №2). Ми відкриті світу сАме у ситуаціях. Так, відповідно до сказаного, речовина-слово (наприклад, «банан») може викликати потім посмішку, ставши іменем деякої екзистенційної ситуації – особистої АБО ситуації співприсутності в одному топосі (як на конференції чи afterparty).
Але зі зростанням рівня опосередкованості зростає й рівень узагальнення тому, що віддаленішим від безпосередньої метафізичності є спосіб вираження ставлення до самОго себе, то більш глобальні і менш змістовні окремі його висловлювання. От і Шопенгауер писав: якими б гнучкими не були поняття, вони нікОли не передадуть повнотИ переживання (недослівно). ТомУ я й говорю (на третьому рівні схоплення) не про «поняття» (які попАхують претензією на повнотУ схоплення), а, як і на інших рівнях, про «іменА».
5
Кожна людина вибудовує концепти. Концепт – це система глобальних висновків про мій внутрішній світ на основі конкретного стану. Третій рівень опосередкування і є рівнем КОНЦЕПТІВ, і для нього характЕрна низка рис:
- філософія, яка і є збірною назвою для концептів, пояснює не «все», а людську суб’єктивність, яка організУє множинність у «все». Тобто профіль філософії – не сутність речей як таких, а їх суто людський смисл (це відповідає кантівському уявленню про річ-в-собі: ми маємо справу не з речами, а з Явищами; не зі світом, а з собОю).
- У концепті фіксується лише один із аспектів творчого (предметного) Образу. Тобто концепт подає метод – погляд, певне ставлення до речей (до сутності), але він є значно вужчим, збідненішим, аніж предметність, тим більше, аніж стан, і ще більше – аніж екзистенція, понад усе – аніж сутність. Концепт – це одна з бЕзлічі часткових інтерпретацій конкретного акту метафізичного досвіду. Суб’єкт створює його відповідно до власних схильностей, уподобань, психології. Філософська концепція залежить від моєї екзистенції, вона – гіпотеза щодо метафізичності, вона – висновки з власного метафізичного досвіду суб’єкта.
- Концепт є конкретним: ним філософ надає ім’я конкретному акту власного ставлення до власної ж сутності в конкретній ситуації взаємодії з фізичним світом у теперішній момент часу. Йдеться про такий собі «рухомий світогляд».
- Концептом кожен суб’єкт «приватизує» своє теперішнє існування, виговорюючи його. В предметному вимірі філософія прокреслює логіку, яка дО цього, без системного підхОду, виглядала як незбагненна ірраціональність. Ядром концепту-системи є його ім’я, яке містить у собі в згорненому вигляді всю систему – в нинішньому міркуванні це ім’я – «Приватна». Ім’я – це виговорене в антропологічному топосі. Воно набуває супроводу у вигляді слова «філософія»; надалі із цих двох слів – навіть з самОго імені – можна розгорнути весь такий концепт.
- Абсолютна істинність концепту є відносною, адже ґрунтується він на минущому метафізичному переживанні. Тобто людина – істота не статична, а динамічна, і філософія, аби відповідати своєму предмету (і суб’єкту), теж має бути динамічною. Слід зважати на «метафізичне вмирання» – циклічне оновлення людської екзистенції. Кожен момент екзистенції засвідчується адеквАтним йому концептом, який є вершиною опосередкування людської сутності. Тобто у філософії відбувається повне відчуження метафізичності – метафізична смерть.
- Концепт, томуперевіряється досвідом. Із локального стану й залишків попередніх концептів твориться концепт новий. При цьому імена можуть з’єднуватися в судження, АЛЕ всезагальна концепція неможлива – лише КОНВЕНЦІЯ привАтних (на основі ширших висновків, схвалення співзвучних моментів, нових аспектів концептів, нових елементів).
6
Філософія має справу з людиною, а тому вона є приватною. Філософія – приватна, адже 1) людина – істота; 2) висновки цієї істоти про її власну екзистенцію – часткові; 3) а самА філософія є одним зі способів оволодіння своїм буттям (сутністю).
Концепт, як форма, в якій реалізується філософія, не може бути «абсолютним», завжди істинним, –адже він збіднений узагальненням і є лише однією з інтерпретацій предметності, яка ґрунтується на минущому переживанні. Концепт не може бути «всезагальним», істинним для всіх, адже метафізичне відчуття є приватним (особистим).
Г.Т.С.
2кві.17
1:53
