Ідеї окремої політичної одиниці для сикхів, однак, з’явилися ще до незалежності. У 1940-х роках, коли Мусульманська ліга дедалі наполегливіше вимагала створення Пакистану, окремі сикхські діячі пропонували власні проєкти — «Сикхістан», «сикхську державу» або інші форми територіального самоврядування. Проте ці концепції ще не були масовим політичним рухом і не мали єдиного розуміння майбутніх кордонів чи державного устрою.
Боротьба за Punjabi Suba
Після здобуття Індією незалежності головним політичним питанням для багатьох сикхських діячів стала не незалежність від Індії, а створення окремого панджабськомовного штату — Punjabi Suba. Слово suba в цьому контексті означало адміністративну одиницю або штат. Рух вимагав реорганізації тодішнього Пенджабу за мовним принципом, подібно до того, як мовні кордони визначали формування багатьох інших штатів Індії.
Одним із головних лідерів кампанії був Мастер Тара Сінгх — впливовий сикхський політичний і релігійний діяч. Його прихильники наполягали на офіційному визнанні панджабської мови та створенні території, де вона була б основною мовою адміністрації та суспільного життя. Важливо, що вимогу Punjabi Suba не можна автоматично ототожнювати з пізнішим сепаратизмом. Формально йшлося про новий штат у складі Індії, а не про вихід Пенджабу з індійської держави. Сам рух тривав майже два десятиліття — від перших років незалежності до реорганізації Пенджабу 1966 року.
Питання мови водночас було тісно переплетене з релігійною ідентичністю. Панджабською говорили і сикхи, і частина індуїстів, проте для сикхів вона мала особливе культурне значення, зокрема через письмо ґурмукхі, яким записані священні тексти сикхської традиції. Тому суперечка про мову фактично перетворилася на ширшу дискусію про місце сикхської спільноти в новій Індії.
Тара Сінгх і Фатех Сінгх
Мастер Тара Сінгх упродовж багатьох років був найпомітнішим обличчям руху за Punjabi Suba. Для тиску на центральну владу використовували масові демонстрації, громадянську непокору, арешти добровольців та голодування. Однак усередині самого сикхського політичного середовища точилася гостра боротьба за лідерство.
На початку 1960-х років дедалі більшого впливу набув Сант Фатех Сінгх, який став політичним суперником Тари Сінгха. Фатех Сінгх також вимагав утворення панджабськомовного штату та використовував традицію політичного голодування як засіб тиску. У середині 1960-х років саме його крило стало домінувати в русі. Під час індо-пакистанської війни 1965 року він відклав заплановане голодування й закликав підтримати державу, але після завершення війни вимога реорганізації Пенджабу знову вийшла на перший план.
1966 рік: Пенджаб розділяють за мовною ознакою
Тривала кампанія зрештою дала результат. Індійська влада погодилася провести реорганізацію штату. Punjab Reorganisation Act 1966 року створив нову адміністративну карту регіону, а зміни набули чинності 1 листопада 1966 року. Переважно панджабськомовні райони утворили сучасний штат Пенджаб, тоді як переважно хіндімовні території стали новим штатом Хар’яна. Частину гірських районів передали Хімачал-Прадешу.
Особливе становище отримав Чандігарх. Місто не включили остаточно ані до Пенджабу, ані до Хар’яни: воно стало союзною територією під безпосереднім управлінням центрального уряду і водночас столицею обох штатів. Саме проблема Чандігарха згодом залишалася одним із найбільш емоційних пунктів політичних суперечок між Пенджабом і центральною владою.
Для сикхського руху реорганізація була великою перемогою: після багаторічної боротьби існував штат, де панджабська мова посідала провідне становище. Проте компроміс не вирішив усіх проблем. Суперечки щодо Чандігарха, меж штату, водних ресурсів, управління великими гідротехнічними комплексами та розподілу повноважень між Делі й Пенджабом залишилися.
Чому створення нового Пенджабу не завершило конфлікт?
Здавалося б, після 1966 року головну вимогу руху було виконано. Але саме тут починається наступний етап історії. Значна частина сикхського політичного керівництва вважала, що Пенджаб отримав недостатньо повноважень, а центральний уряд продовжував надмірно втручатися у справи штату.
Фатех Сінгх незабаром після реорганізації знову почав вимагати передачі Чандігарха Пенджабу та перегляду інших спірних питань. У грудні 1966 року він розпочав голодування, погрожуючи самоспаленням у разі невиконання своїх вимог, однак припинив його після отримання запевнень від представників влади. Подальші переговори також не дали остаточного врегулювання.
Таким чином, після мовного питання дедалі більшого значення набувало питання автономії. Якщо раніше політичний рух міг сформулювати просту мету — «створити панджабськомовний штат», то тепер ішлося про складніший набір економічних, адміністративних, релігійних та конституційних вимог.
«Широмані Акалі Дал» і нова програма автономії
Головним політичним представником сикхських інтересів залишалася партія Широмані Акалі Дал (SAD). Її історія значно старша за рух за Халістан, а сама партія протягом більшої частини свого існування діяла в межах парламентської системи Індії. Тому некоректно ототожнювати «Акалі Дал» загалом із сепаратистськими або збройними організаціями.
Новим важливим етапом стала Анандпур-Сахібська резолюція, ухвалена керівництвом партії в 1973 році й пізніше розвинена та підтверджена в наступних рішеннях. У ній містилися як релігійні, так і політичні положення, зокрема вимоги ширших повноважень для штатів і обмеження компетенції центрального уряду. Існували різні версії документа та різні інтерпретації його змісту, що згодом стало джерелом численних політичних суперечок.
Це суттєвий момент: вимога більшої автономії Пенджабу ще не дорівнювала вимозі незалежного Халістану. Значна частина керівництва Акалі Дал прагнула змінити співвідношення повноважень між центральною владою та штатами всередині індійської федерації, а не обов’язково зруйнувати саму федерацію.
Звідки з’явилася назва «Халістан»?
Ідея сикхської державності мала передісторію ще в останні роки британського панування. У 1940-х роках на тлі проєкту створення мусульманського Пакистану серед частини сикхської інтелігенції циркулювали концепції окремої сикхської території під різними назвами — Sikh State, Sikhistan, Sikh Homeland, Khalistan. Однак вони не стали домінуючою програмою сикхської політики перших десятиліть незалежної Індії.
Назву «Халістан» зазвичай пояснюють як «земля Хальси» або, в іншому тлумаченні, «земля чистих». Хальса — заснована гуру Ґобіндом Сінгхом наприкінці XVII століття спільнота посвячених сикхів, яка посідає центральне місце в сикхській релігійній традиції. Уже значно пізніше слово «Халістан» перетворилося з одного з можливих політичних термінів на назву конкретного сепаратистського проєкту.
Від автономізму до радикалізації
У 1970-х роках політична атмосфера в Пенджабі поступово ускладнювалася. Суперечки навколо Чандігарха, водних ресурсів, економічної політики, ролі центрального уряду та релігійної ідентичності поєднувалися з боротьбою між політичними партіями. У цьому середовищі виникали групи, для яких вимог автономії вже було недостатньо.
Особливо помітною стала радикалізація наприкінці 1970-х — на початку 1980-х років. Серед частини політичних активістів та сикхської діаспори дедалі голосніше звучала вимога створити незалежну державу Халістан. Паралельно з конституційною діяльністю поміркованих сикхських політиків виникали організації та угруповання, готові використовувати насильство. Саме в цей період терміни «сикхський автономізм», «сикхський націоналізм» і «халістанський сепаратизм» почали дедалі частіше змішуватися в політичній риториці, хоча історично це не тотожні явища. Академічні дослідження відносять перетворення халістанського руху на масштабне збройне протистояння передусім до 1980-х років.
Всеіндійська федерація сикхських студентів і нове покоління активістів
Важливу роль у мобілізації молодих сикхів відігравала Всеіндійська федерація сикхських студентів — All India Sikh Students Federation (AISSF). Спочатку студентський активізм був пов’язаний із захистом сикхської релігійної та культурної ідентичності, однак у період загострення ситуації частина його представників зблизилася з радикальнішими політичними силами.
Водночас у Пенджабі почали діяти озброєні угруповання, які вдавалися до політичних убивств, нападів на державних службовців і правоохоронців, а також до насильства проти цивільного населення. Жертвами ставали як індуїсти, так і сикхи, які виступали проти радикальних методів або сепаратистської програми. Саме насильство поступово перетворило політичну кризу на безпекову.
Проте поширена схема, за якою весь «Широмані Акалі Дал» нібито перейшов до терористичної боротьби за Халістан, є історично неточною. Партія залишалася великою політичною силою з різними внутрішніми течіями, а радикальні та збройні структури становили окремий сегмент значно ширшого сикхського політичного середовища. Дослідження цього періоду якраз розрізняють регіональний автономістський рух Акалі Дал і пізнішу халістанську збройну боротьбу.
Як мовне питання стало питанням державності
Історія початків сикхського сепаратизму показує, наскільки поступово змінювався характер конфлікту. У 1950-х роках центральним було питання: чи матимуть панджабці власний мовний штат? Після 1966 року воно змінилося: якими мають бути його кордони та повноваження? У 1970-х дедалі гостріше постало питання відносин між Пенджабом і центральною владою. А на початку 1980-х частина радикального середовища вже ставила зовсім інше питання: чи повинен Пенджаб залишатися частиною Індії?
Саме тому початок халістанського руху не можна пояснити якоюсь однією подією. Він сформувався на перетині історичної пам’яті про розділ Пенджабу, боротьби за панджабську мову, сикхської релігійної ідентичності, суперечок навколо федералізму, боротьби регіональних і центральних еліт та поступової радикалізації частини політичного середовища.
До того ж навіть у найнапруженіші періоди сикхське суспільство не було монолітним. Частина сикхів підтримувала Акалі Дал, частина — Індійський національний конгрес або інші партії; одні виступали за ширшу автономію, інші задовольнялися існуючим федеративним устроєм, а прихильники повної незалежності становили окремий політичний напрям. Саме це розмаїття позицій необхідно враховувати, коли йдеться про поняття «сикхський сепаратизм».
Переддень великої кризи
Наприкінці 1970-х — на початку 1980-х років усі накопичені суперечності зійшлися в одній точці. Політична боротьба в Пенджабі ставала дедалі гострішою, зростала кількість актів насильства, а серед частини сикхської молоді популярності набували радикальні проповідники та організації. Саме тоді на перший план вийшов Джарнаїл Сінгх Бхіндранвале, навколо якого сформувалося озброєне середовище.
Подальша ескалація завершилася подіями червня 1984 року, коли індійська армія за наказом уряду Індіри Ганді провела операцію «Блакитна зірка» у комплексі Золотого храму в Амрітсарі. Відтоді питання Халістану перестало бути лише політичною ідеєю частини активістів і стало складовою тривалого та кривавого конфлікту, який визначав життя Пенджабу протягом наступного десятиліття. Історики тому часто розглядають 1947–1984 роки як окрему фазу розвитку сикхського націоналізму, а період після 1984 року — як етап повномасштабної збройної боротьби й державної контрповстанської кампанії.
Іван Гудзенко
