Схоластика після Середньовіччя
Філософія XVII століття традиційно описувалася як розрив із середньовічним минулим. Рене Декарт, Джон Локк, Бенедикт Спіноза та Готфрід Вільгельм Лейбніц вважаються представниками нового інтелектуального світу, в якому філософія прагнула більшої незалежності від теології. Однак дослідження історії понять показали значно складнішу картину. Новоєвропейські автори навчалися в освітньому середовищі, де схоластична термінологія й логічні методи все ще залишалися впливовими.
Особливо показовим є Декарт. Його зазвичай представляють як мислителя, який почав філософію заново з радикального сумніву, проте дослідники неодноразово звертали увагу на схоластичне походження багатьох понять, якими він користувався. Навіть там, де він полемізував зі схоластикою, сама форма проблеми часто залишалася пов’язаною з попередньою традицією. Подібні зв’язки простежуються у Лейбніца, Локка та Спінози. Значно пізніше американський філософ Чарльз Сандерс Пірс також звертався до середньовічної логіки та схоластичних способів аналізу понять.
Каетан і нове прочитання Томи Аквінського
На межі XV–XVI століть розпочався новий етап схоластичної традиції, який часто називають другою, ренесансною або бароковою схоластикою. Однією з її провідних постатей був домініканець Томмазо де Віо, відомий як кардинал Каетан. Він став одним із головних інтерпретаторів спадщини Томи Аквінського і створив великий коментар до «Суми теології».
Каетан жив у період, коли європейське християнство вступило в епоху Реформації. У 1518 році він зустрічався з Мартіном Лютером в Аугсбурзі й намагався переконати його відмовитися від частини висловлених поглядів. Таким чином, схоластична традиція опинилася в центрі великого конфесійного конфлікту XVI століття.
Водночас Каетан не був лише коментатором середньовічних авторів. У трактаті «Про аналогію імен» він досліджував способи, якими одне поняття може застосовуватися до різних предметів не в абсолютно однаковому значенні. Такі питання стосувалися логіки, мови та природи понять і зберегли значення далеко за межами традиційної теології.
Школа Саламанки і нові проблеми світу
Особливого розвитку схоластична думка досягла в Іспанії XVI століття. Одним із головних центрів стала школа Саламанки, представники якої використовували томістську та ширшу схоластичну традицію для аналізу проблем, породжених новою епохою.
Провідною постаттю першої половини XVI століття був домініканець Франсіско де Віторія. Його цікавили питання війни і миру, прав народів, політичної влади та становища корінного населення Америки після іспанських завоювань. Віторія обговорював, за яких умов війна може вважатися справедливою, чи має одна держава право підкоряти інший народ і які норми повинні регулювати відносини між політичними спільнотами. Через це його праці посіли важливе місце в передісторії міжнародного права.
Схоластика тут уже не була лише коментуванням середньовічних текстів. Старі категорії природного права, справедливості та загального блага застосовувалися до колоніальної експансії, міжнародних відносин і проблем законності політичної влади.
Франсіско Суарес і «срібний вік» схоластики
Наприкінці XVI — на початку XVII століття однією з найвпливовіших постатей став іспанський єзуїт Франсіско Суарес. Він створив масштабні праці з метафізики, права, політичної філософії та богослов’я. Суарес належав до католицької інтелектуальної культури Контрреформації, однак його читали далеко за її межами.
Його твори використовувалися навіть у протестантських університетах, а дискусії про право, державу, людську волю та природу політичної влади впливали на європейську філософію XVII століття. Таким чином, барокова схоластика стала одним із каналів, через які середньовічні проблеми й поняття перейшли у філософію раннього Нового часу.
Пізніше її позиції послабилися під тиском нової науки, Просвітництва та німецького ідеалізму. До XVIII–XIX століть слово «схоластика» знову часто використовували як позначення застарілого й надмірно формального способу мислення.
Неосхоластика XIX століття
Новий поворот стався у XIX столітті. Католицькі філософи й богослови почали систематично повертатися до середньовічної спадщини, намагаючись протиставити її сучасному матеріалізму, раціоналізму та ідеалізму. Так виникла неосхоластика.
Важливу роль у цьому русі відіграв німецький єзуїт Йозеф Клейтген. Він захищав значення патристичної та схоластичної традиції й сприяв формуванню інтелектуальної програми, яка отримала офіційне вираження за понтифікату Лева XIII.
У 1879 році папа оприлюднив енцикліку Aeterni Patris, яка закликала до відновлення християнської філософії, особливо в дусі Томи Аквінського. Після цього в багатьох країнах виникли нові центри томістських досліджень, журнали, навчальні програми та систематичні підручники. Схоластична філософія знову стала важливою частиною католицької вищої освіти.
Схоластика у XX столітті
Неосхоластика справила значний вплив на кілька поколінь католицьких мислителів, але мала й слабкі місця. Надмірне прагнення подавати томізм як завершену систему іноді відривало середньовічні поняття від історичного контексту, в якому вони виникли.
У XX столітті ситуація змінилася. Екзистенціалізм, марксизм, феноменологія та інші напрями поставили перед філософією нові проблеми. Після Другої світової війни класична неосхоластика поступово втрачала колишнє домінування, а мислителі, що залишалися пов’язаними з Томою Аквінським, дедалі частіше намагалися вести діалог із сучасною філософією.
Тривалість схоластичної традиції пояснюється саме її здатністю переживати власні історичні форми. Від середньовічних університетів до школи Саламанки, від Суареса до неосхоластики XIX століття вона неодноразово змінювалася, але зберігала інтерес до фундаментальних питань про істину, буття, мову, мораль, право та межі людського розуму. Тому схоластика належить не лише історії Середньовіччя: чимало проблем, сформульованих її представниками, продовжили життя у філософії Нового і Новітнього часу.
Іван Гудзепнко
