На початку кампанії Наполеон командував приблизно 442 тисячами солдатів, включаючи понад 40 тисяч кавалерії та значний артилерійський парк. Проте ця цифра була оманливою: частина військ перебувала у гарнізонах уздовж Ельби, що зменшувало реальну ударну силу армії. Натомість союзники — Росія, Пруссія, Австрія, Швеція та англо-німецькі формування — виставили понад 500 тисяч осіб і мали значно більші резерви.
Особливо важливим було те, що союзники мали стратегічну глибину: їхні резерви та облогові сили значно перевищували французькі, що дозволяло їм компенсувати втрати й підтримувати наступальний темп.
Стратегія коаліції: три армії проти одного полководця
Після тривалих консультацій союзники ухвалили план, який став ключем до їхнього успіху. Було сформовано три основні армії, кожна з яких мала окреме оперативне завдання.
Армію Богемії очолив Карл Філіпп Шварценберг. Вона складалася переважно з австрійських, російських і прусських сил і повинна була наступати на Дрезден — головну базу Наполеона.
Сілезьку армію очолив Гебгард Леберехт фон Блюхер, який командував російсько-прусськими військами чисельністю понад 100 тисяч осіб.
Армію Півночі очолив Жан-Батист Бернадотт — колишній маршал Наполеона, який перейшов на бік союзників. Його сили прикривали Берлін і діяли на північному напрямку.
Ключовим принципом цієї стратегії стало уникнення генеральної битви з самим Наполеоном. Замість цього союзники прагнули атакувати його маршалів і розбивати французькі корпуси поодинці. Такий підхід був прямою відповіддю на попередні кампанії, де саме Наполеон нав’язував вирішальні бої й здобував перемоги.
Наполеон і проблема Ельби
Французький імператор, усвідомлюючи важливість комунікацій і баз постачання, вирішив прив’язати свою стратегію до лінії річки Ельби. Це рішення мало логіку: контроль над фортецями забезпечував стабільність тилу та зберігав політичний вплив у Саксонії.
Проте така стратегія створила серйозні обмеження. По-перше, вона змушувала Наполеона концентруватися на обороні Дрездена як головної оперативної бази. По-друге, значна частина його військ була розпорошена по гарнізонах — зокрема під командуванням маршала Даву в Гамбурзі. Це різко зменшувало мобільність армії.
Спроба діяти одночасно на кількох напрямках призвела до стратегічного розриву. Якщо б Наполеон перекинув сили на північ для удару по Армії Півночі, він ризикував втратити контроль над Саксонією та дозволити іншим арміям союзників об’єднатися. Водночас його рішення зосередитися проти Богемської та Сілезької армій залишало північний напрямок вразливим.
Криза командування і розпорошення сил
Однією з найбільших проблем французької армії стала залежність від підлеглих командирів. У той час як сам Наполеон залишався видатним стратегом, його маршали вже не демонстрували тієї ефективності, що в попередні роки. Відсутність координації між корпусами та недостатня ініціатива призводили до поразок навіть у локальних зіткненнях.
Зокрема, корпуси, залишені для стримування сил Бернадотта на півночі, діяли в умовах чисельної меншості. Це відповідало плану союзників: змушувати французькі сили воювати окремо, не даючи їм об’єднатися під безпосереднім керівництвом імператора.
Іван Гудзенко
