Наука як метод пізнання об’єктивної дійсності є одним із фундаментальних способів побудови нового знання з метою достеменного пізнання навколишнього середовища. Звісно, науковий метод  – не єдиний спосіб отримати нове знання. В історії людства, пізнати себе і світ у ньому ставили на меті ірраціональні та метафізичні явища, як міфологія та релігія.

Проте в епоху Ренесансу та Нового Часу, людство на Заході усвідомило, що пояснити закони природи та матерії – не компетенція містицизму, а наукового, вивіреного знання спираючись на закони детермінізму, формально-логічних конструкцій.  Саме тому, ще в Античній Греції, Фалес Мілетський зумів досліджуючи природу речей з Анаксимандром та Анаксименом побачити, що причиною появи стихійних природних явищ, може стати лише природній елемент.

Короткий трактат про справжній зміст саєнтизму або якою насправді повинна бути наука

І навіть, якщо Піфагор Самотський чи Діоген Синопський або Геракліт Ефеський не погодились з Фалесом, що вода є першопричиною природи, то лише тому, що в останнього не вистачало достеменно наукових фактів, логічних засновків для формулювань нових суджень. І це цілком справедливо. В цьому сенсі можна ви кристалізувати особливість науки: щодня науковець пізнає макро та мікросвіт, який існує за його першопочатковими уявленнями. Світ природи як суб’єкт існує за законами, які встановлені за межею особистої волі науковця. Закони природознавства на кшталт всесвітнього тяжіння чи термодинаміки існували постійно незалежно від ставлення Ньютона щодо них. Навіть геоцентрична система Коперника аж ніяк не перестала бути інакшою до офіційного відкриття або ж теорія відносності А. Ейнштейна сформульована в еміграції у США.

Парадокс науки і діяльності успішного на а науковця має амбівалентну сутність: користуючись принципами збирання, оновлення, систематизації, узагальнення та опису нових знань, науковець описує лише те, що існує в природі за власною сутністю, про що Б. Спіноза називав causa sui, – детермінованою причиною самого себе. Тим самим руйнуються стереотипи на створений у свідомості багатьох образу науковця з претензіями на геніальність. Власне, центральне ядро науковця – не геніальність, а аналітична допитливість, конструктивність та вміння нестандартно ставити питання, щоб збагнути сенс того, що існує. Ця теза показує масу не з’ясованих до кінця у науці питань, наприклад,  природи онкологічних чи стовбурових клітин, анабіозу; або природу  сонячної радіації, наслідки парникового ефекту, так як досі немає чіткого пояснення глобальному потеплінню.

Низка гіпотетичних концепцій, їх численна кількість існує і в гуманітаристиці. Незважаючи на формування гіпотез щодо поведінки людини в соціумі, такі як у марксизмі, соціал-дарвінізмі або англійській політекономіці, людству досі загрожує силенна кількість проблем. Навіть Т. Адорно разом з Ю. Габермасом, представники т. зв. Франкфуртської школи в своїй комунікативній етиці досі не попередили дисонанс непорозуміння між різними культурами, релігіями, політичними протистояннями. Саме тому «Боко Харам», ІДИЛ, ХАМАС, та інші деструкції поруч з російською агресією з метою відновити історичну спадщину минулого досі актуальна. Навіть передові наукові розробки в галузі військової промисловості не здійснили внесок в розвиток миру, ба більше того – надала змоги ставити на повістку дня загрозу безпеки усьому людству, як наприклад, несанкціоновані ядерні випробування Пхеньяном у Північній Кореї.

В той же час наука унікальне явище, оскільки спирається на чітку методологію досліджень центральною ниткою якої є формально-логічні принципи. На підставі достовірних фактів, можна сформулювати наукові гіпотези спростувавши або підтвердивши ті чи інші положення. Підтвердивши істинні положення, наука має чіткі для цього об’єктивні підстави. Користуючись законом тотожності думки самій собі, наукові принципі інтернаціональні, існують у площині природи, а не штучних конфліктів продукованих людською деформованою ілюзорністю. Саме тому, формулу води, математичні аксіоми, рівняння однаково розумітимуть усюди однаково незалежно від географічних, лінгвістичних та інших положень.

У постмодерні, у віяннях сучасної філософії, привнесених відкритим інформаційним суспільством (О. Тофлер), масовою культурою (О – і – Гасет), та відкритим суспільством (К. Поппер), істина повернулась обличчям від об’єктивності до суб’єктивності тим самим відібравши її сутнісну природу – бути істиною і лише нею. Як би там Дельоз, Дерріда чи Бодрійяр не описували стани сучасного дискурсу людської свободи у поглядах на світ, та власне тут відбувається повернення до різночитання як у герменевтиці священних текстів, містицизмі, традиціоналістському уявленнях про світ. В істинній науці немає різночитань, тому що є чіткі критерії істини. І власне, боротьба за справжню незаангажовану істину і повинна породжувати істинного успішного науковця, відкинувши за словами Ф. Бекона «ідоли», що заважають істинному  пізнанню. А їх критерії описав і виділив після Бекона Р. Декарт в роботі «Міркування про методи».

Однак, найбільше запитання постає, чому науковець не є унікальним надприродним явищем як суб’єкт науки? Історія наукових відкриттів ознаменовує ряд прізвищ, що сформувала в громадськість образ геніїв. Наприклад,  Брати Ньєпси відомі як фундатори першої фото світлини не були першопрохідцями в цій галузі. Ще древні єгиптяни вивчаючи світло спостерігали ефект «зворотної перспективи». Ці дані досліджували вчені XVI ст., такі як Т. де Браге, І. Ньютон, Й. Кеплер тощо в такий спосіб, доки ці знання в готовому вигляді не  знадобились для появи першої фото світлини. Кожен науковці виводить нове знання виходячи з попереднього досвіду. І так у кожній галузі, Звідки ж сформувати подібний образ науковця, котрий шукатиме лише істину, а не виходитиме з власних суб*активних міркувань?

В якості систематизації, наведемо кілька характерних ознак:

  • Справжній успішний науковець ставить істину вище будь яких інших чинників. У зв’язку з комерціалізацією наукових інституцій, наука перестала відповідати на справжні запити, вирішуючи провідні проблеми людства. Володіючи ключовими знаннями в епоху доступу до інформації, людство демонструє своє неспроможність і некомпетентність їх прагматичного та раціонального використання. Саме тому, військова наука, біологічні, хімічна
  • Успішний науковець нестандартно підходить до вирішення сучасних проблем. Замість того, щоб тішити громадськість міфами про геніальність науковців, аналізуючи об’єкт, варто поставити якомога більше нестандартних запитань, щоб сформувати сам процес дослідження або, застосовуючи інтелектуальну складову , запатентувати новий винахід. Такому підходу повинна формувати система шкільної освіти, яка не спирається на усталені авторитети, а змушує аналітично та конструктивно підходити до вирішення проблеми.
  • Криза сучасних освітніх парадигм вказує на відсутність часових перспектив, куди науковий потенціал має здатність зазирнути глибше. Наприклад, доки університети та наукові кафедри формують і затверджують навчальні програми фахових компетенцій, підходи до вирішення цих проблем за термін бакалаврської програми може суттєво змінюватись.
  • Успішний науковець повинен випереджувати час в якому він живе і методом прогнозування змоделювати потреби людства і одразу шукати методи вирішення поставлених проблем.
  • Незважаючи на критерії істини як центральної категорії, успішний науковець повинен бути вмотивований, спираючись на прагматичний досвід та стан поточної економічної ситуації. 

 Распопов Євген