Висадка «Гранми» та народження революційного осередку
Після невдалого нападу на казарми Монкада у 1953 році Фідель Кастро був ув’язнений, а згодом звільнений за амністією. Перебуваючи в еміграції в Мексиці, він почав готувати нову спробу повалення уряду Батісти. Саме там сформувалося ядро майбутньої революційної армії.
2 грудня 1956 року яхта «Гранма» доставила на східне узбережжя Куби групу з 82 революціонерів. Серед них були Фідель Кастро, його брат Рауль Кастро та майбутня легенда революційного руху — Ернесто Че Гевара. Проте висадка виявилася невдалою. Урядові сили швидко виявили загін, і більшість повстанців була вбита або захоплена.
Лише невеликій групі вдалося врятуватися та сховатися в гірському районі Сьєрра-Маестра. Саме там почалася нова фаза революції. Виживши після катастрофічного початку експедиції, повстанці створили основу майбутньої революційної армії.
Рух 26 липня та партизанська боротьба
Невеликий загін, який залишився після висадки, взяв назву Рух 26 липня. Вона нагадувала про напад на казарми Монкада 26 липня 1953 року — подію, яку революціонери вважали початком своєї боротьби.
У важкодоступних районах Сьєрра-Маестри партизани почали організовувати бази, налагоджувати зв’язки з місцевим населенням та проводити рейди проти урядових військ. Незважаючи на нечисленність, вони поступово зміцнювали свої позиції. Важливу роль у цьому процесі відігравав Че Гевара, який поєднував функції лікаря, військового командира та політичного ідеолога.
Партизанська війна дозволяла повстанцям уникати великих зіткнень із переважаючими силами противника та водночас підтримувати постійний тиск на уряд. З часом успішні операції революціонерів почали привертати увагу населення, а також міжнародної преси.
Куба на межі громадянської війни
Після висадки Кастро політична ситуація на Кубі стрімко загострювалася. Країна фактично вступила у стан громадянської війни. У різних регіонах острова виникали підпільні революційні групи, які здійснювали саботаж, диверсії та напади на представників влади.
Особливо напруженою була ситуація у великих містах. Революційна активність поступово поширювалася за межі гірських районів і охоплювала дедалі ширші верстви населення. Уряд відповідав репресіями, посиленням контролю та розширенням повноважень силових структур.
Напад на президентський палац
13 березня 1957 року революційна організація «Революційний директорат», до складу якої входили переважно студенти, здійснила одну з найсміливіших операцій проти режиму Батісти. Її учасники спробували захопити президентський палац у Гавані та ліквідувати диктатора. Операція завершилася невдачею. У результаті запеклих боїв загинули десятки людей. Незважаючи на поразку, напад продемонстрував масштаби невдоволення режимом і показав, що опір уряду набуває загальнонаціонального характеру.
Події березня 1957 року стали важливим символом революційної боротьби та посилили кризу влади на острові.
Загроза загального страйку
Водночас опозиційні сили намагалися організувати загальний страйк, який міг паралізувати економіку країни. Профспілкові активісти закликали робітників підтримати революційний рух і виступити проти диктатури. Проте уряд Батісти жорстко відреагував на ці спроби. Влада оголосила, що будь-яка особа, яка братиме участь у страйках, ризикує втратити можливість подальшого працевлаштування. Такі заходи суттєво послабили підтримку страйкового руху серед профспілкового керівництва.
Посилення диктатури Батісти
Прагнучи зберегти контроль над країною, 1 серпня 1957 року Фульхенсіо Батіста обмежив дію низки конституційних свобод. Під заборону фактично потрапили свобода слова, свобода зібрань та інші громадянські права.
Ці заходи стали свідченням того, що уряд дедалі більше покладався на репресивні методи управління. Водночас Батіста намагався переконати населення та міжнародну спільноту у своїй прихильності до демократичних процедур. Уже 4 вересня 1957 року він заявив, що президентські вибори відбудуться відповідно до плану в червні 1958 року.
Однак дедалі більше кубинців сумнівалися в можливості мирного політичного вирішення конфлікту.
Повстання в Сьєнфуегосі
Ще одним важливим етапом революційної боротьби стало повстання в місті Сьєнфуегос 5 вересня 1957 року. Група офіцерів військово-морського флоту, які підтримували опозицію, захопила місцеву військово-морську базу та виступила проти уряду.
Повстання швидко поширилося містом, але урядові війська організували масштабну контратаку. Після жорстоких боїв контроль над Сьєнфуегосом був відновлений. Під час придушення заколоту загинуло понад сто осіб.
Хоча повстання завершилося поразкою, воно продемонструвало, що навіть серед військових зростало невдоволення режимом Батісти. Це стало серйозним попередженням для уряду та водночас підбадьорило революційні сили.
Період 1956–1957 років став переломним у розвитку Кубинської революції. Незважаючи на катастрофічні втрати після висадки «Гранми», Фідель Кастро та його соратники змогли закріпитися в Сьєрра-Маестрі та створити ефективний партизанський рух. Одночасно по всій країні зростало невдоволення диктатурою Фульхенсіо Батісти, що проявлялося у студентських виступах, страйках та військових заколотах.
Іван Гудзенко
