Наприкінці ХІХ ст. у місті мешкало більше сотні караїмів.
“Всіх жителів (з посадом Крюковим) в 1892 р. було 54831, а в 1861 р. їх було тільки 23956. Православних 18854 чол., одновірців 1060, розкольників 820, євреїв 33245, караїмів 106, римсько-католиків 429, протестантів 278, магометан 30. Міщан 35368, купців 1057, іноземних підданих 337. Церков православних 6, єдиновірських 3, лютеранська ЦРК., костел, 2 синагоги і 8 єврейських молитовних шкіл”.

У 1842 році була заснована найбільша в Росії тютюнова фабрика С. Б. Дурунча в Кременчуці, на Біржовій вулиці. (засновник Семен Дурунча, фабрикант, купець першої гільдії)

Пізніше з’являються фабрики в інших містах і навіть за межами Росіі. Відомо, що були склади і причали в Миколаєві та Одесі. Фірмові магазини в столицях Європи, наприклад в Парижі, і Берліні. Відомо також про фабрики Дурунча в Києві, Вільнюсі, Мелітополі. Зі спогадів Анни Дурунча, будинок Дурунчей знаходився в центрі міста Кременчук, а навпроти будинку в XX столітті розташовувалося фотоательє, знане на все місто. Останній власник фабрики – Ілля Дурунча, був відомий як веселий і добрий чоловік, дбайливий господар і опікун своїх робітників, це підтверджує той факт, що в період большевицьких погромів, самі робітники захистили будинок Дурунчей, зберігши їх майно.

Мав місце і такий випадок: коли Ілля Дурунча дізнався, що одружується один з його прикажчиків, він купив йому в подарунок будинок, обставив його і дав ще грошей на весілля. Також важливо зауважити, що в роду Дурунча були георгіївські кавалери – почесні громадяни Кременчука дореволюційної епохи.

Продукцію заводу кременчуцьких караїмів знали далеко за межами України. З історії Київського відділення Російського технічного товариства
(за матеріалами Центрального державного історичного архіву України):
1878р. на Паризькій Всесвітній виставці цукрову промисловість Російської імперії представляли більше десяти цукрових заводів України. Крім того, на виставці експонувались фотографії київського фотографа Мезера, табак фабрик Мойсея Дурунча та Садка Дурунча у Кременчуці та бульйон заводу І.Малевича у Славуті. За результатами виставкової діяльності КВ РТТ була присуджена Золота медаль Паризької виставки 1878 р.

У місті була караїмська кенаса, проте незрозуміло, чи це було спеціально збудована споруда, чи пристосоване приміщення.
У Державному архіві АРК в фондах Таврійського і Одеського караїмського духовного правління є матеріали про заснування в Кременчуці молитовного будинку і при ньому училища або школи для навчання дітей караїмської грамоті, датовані 20 червня 1867 – 7 жовтня 1871 рр.
Газанами Кременчуцького молитовного будинку в третій чверті. ХІХ ст. були: Садук Бабакаєвич Дурунч, Магола Екутіелевич Каліф (він же Кальфа).

В 1913 році на посаду газана кременчуцької кенаси й викладача караїмської мови до Кременчука був направлений Соломон Маркович Кумиш.
На міському цвинтарі, крім православної, старообрядницької і єврейської, була й караїмська ділянка.
У 1864 р. на видану в Євпаторії книгу “Ган Еден” Аарона Нікомодіо підписалися вісім кременчуцьких караїмів: р. Садук Бабакаєвич Дурунч, Аарон Капон, р. Ілля Сімович Рофе, Давид Оксюз, Ісаак Бабакаєвич Дурунч, Ісаак Гаммал, Мойсей Бабакаєвич Дурунч, Самуїл Бабакаєвич Дурунч.
У 1894 р. на книгу Ігерет Нідхе Шемуель підписалися шість членів караїмської громади Кременчука: меламед р. Аарон Мойсеєвич Кефелі, габай Йосиф Берахович Оксюз, р. Ілля Сімович Рофе, Мордехай Йосифович Шишман, р. Бабакай Самуїлович Дурунч, габай Ілля Самуїлович Дурунч.

Вихідцем з Кременчука був Самуїл Мойсейович Ходжаш – адвокат, громадський діяч. Засновник “Товариства любителів мистецтва в Сімферополі, автор статей на мистецтвознавчу тематику в пресі. Один з кращих юристів довоєнного Криму. Автор наукових праць з юриспруденції. Під час німецької окупації Криму розшукав в центральному архіві в Сімферополі, і доставив до Євпаторії для подання місцевим німецькому командуванню документи про те, що караїми не є євреями, а особливим самостійним тюркським етносом. Окупанти запропонували Самуїлові Ходжашу пост міського голови, але він відмовився, і був розстріляний німцями 26 березня 1942 року.

Олександр Дзюба