У цій роботі я намагатимусь поділитися своєю рефлексією на питання, які стосуються Істини і її становища в сучасному нам світі. В цій праці я часто посилатимусь на творчий доробок Фрідріха Ніцше, який, як на мене, найбільш точно відтворює ситуацію і майстерно описує стосунки із істинним, які характерні для сучасності. Цей текст не претендує охопити всі питання і вирішити всі дилеми, однак, він очікує свого читача. Тепер, отже, після того, як методологічна вимога загравання із читачем була виконана, ми могли б перейти до суті справи.
Що ж таке Істина? Попри те, що дефініція «доведеного істинного переконання»[1] все ще жевріє в академічному товаристві, та хоч і вимагає додаткового критерію, таки є одним із найбільш прийнятних визначень Істини. Я ж певен, що Істина в суті своїй необмежена вузькими рамками людського інтелекту й людської гностичної спромоги. Правда в ситуаційній множинності своїй іманентна, Істина в єдності власної сутності трансцендентна й являється людському уму не як безпосередня даність, але як безкінечний процес пізнання[2] тих даностей, які в силу певних причин стають іманентними.
Завдяки Едмунду Ґетьє, у нас немає чітко окресленої дефініції Істини, тому на цьому етапі, щоб не впадати в скептицизм, пропоную визнати додатковий критерій невідомим, але існуючим. І хоч, на мою скромну думку, ним могла б бути неупередженість чи незаангажованість і наявність здорового, критичного мислення, втім ми не акцентуватимемось на цій проблематиці, амбіції мого тексту набагато скромніші. Отож, Істина є нескінченною, вона єдина в своїй суті й немає умоглядного кінця в контингентному світі часових сущих, саме тому необхідним було б припустити, що не маючи кінця в часовому світі, Істина не мала в ньому і початку.
Фрідріх Ніцше в халаті чесного лікаря, написав такі слова: «У нашій позиції щодо філософії новим є те, що ми не володіємо істиною» (Ніцше Ф.В., 1844-1900 р.)[3], вирок, який діагностував цей філософ не просто актуальний, але продовжує набирати чинності у світі XXI ст., і якщо Фрідріх бачив обличчя Істини, яке віддалялося, то ми маємо безрадісну можливість спостерігати за тим, як із збільшенням дистанції риси Істини стають все більш нечіткими, розмитими. Неначе полотно художника Ренесансу, яке потрапило під зливу і втратило свою художню чіткість, перетворившись під градом крапель на творіння сюрреалізму. Важливим є те, що не Істина віддаляється від нас, а ми від Істини, в цьому я певен цілком.
Рухаючись в різних, часто діаметрально протилежних до об’єктивності напрямках, ми все більше віддалялися від реального стану речей. Опортунізм і конформізм туго зв’язали вузли самообману на руках людського пізнання, частково унеможлививши таким чином акти диференціації добра і зла, вдаривши по пиці, колись могутньому атланту раціональності, багнетами автосугестії, підштовхували його до місця страти.
Крокуючи слідами брехні, ми рухалися під конвоєм хибних ідеологій, які націлили на нас рупори смертоносної пропаганди; східцями релятивізму ми зійшли на підвищення аксіологічної гільйотини; на заклик хибних суспільних тенденцій ми в толерантному пориві синергії суб’єктивних моралей покірно склали раціональність і об’єктивність на плаху прагматизму в очікуванні моменту, коли кат в червоному каптурі божевілля опустить нам на голову лезо байдужості, яке покликане остаточно відокремити Істину від людини. Ми, знерухомлені у власному невіданні, відчуваємо приреченість і страх у темряві нігілізму, який народжується із втратою, символічною смертю Істини. Розп’ятий уме, і знівечена раціональносте: «…Як утішимося ми, вбивці з убивць!…»[4] за те, що вперто витісняємо Істину із умів і сердець наших! Безумство і божевілля замикають коло брехні. Проте слід зауважити, що Істина в суті своїй жива, вона незмінна і чиста, ніхто не володіє достатньою міццю, щоб знищити її. Лиш переодягнувши правду у брехню, а брехню у правду можна замаскувати Істину, спотворити її вид до неприємного відчуття огиди і відчуження, однак і це ніяким чином не впливає на Істину, не знищує її – veritas nimis saepe laborat, exstinguitur numquam[5]. Ми не взмозі знищувати Істину у її безмежній всюдисущості, але можемо розпочати небезпечну гру із критеріями Істини у своєму умі.
Одне із основних свідомих відречень від Істини, яке водночас було і одним із найбільш руйнівних, відбулося у два етапи, які в тій чи інші мірі тривають досі. Отже, їх, на мою думку, можна доволі точно окреслити в часових рамках – невдовзі до і після Другої світової війни. Отож, перший етап характерний процесами тотальної міждержавної маніпуляції в напрямку від Істини, вигідного її викривлення, й врешті появи псевдо істини (цей процес також має свою спадкоємну тяглість в сучасності), зрештою відбувалася уніфікація кінцевого продукту деконструкції, який безапеляційно декларувався «істиною», яка в подальшому формувала ідеологічний плацдарм того чи іншого політичного апарату. Ніцше попереджав про це, кажучи:
«Кожна чисто моральна постанова цінностей… закінчується нігілізмом: цього (слід) очікувати Європі! Ми певні, що з моралізмом ми обійдемося без релігійної основи[6]: але цим самим неминучий шлях до нігілізму…»[7].
Перефразовуючи вищесказане, можна стверджувати те, що Істина пережила ряд локальних метаморфоз, які згубно вплинули на її поставу у суспільстві, власне вона була знівельована у хибу, анігілізований продукт отримав назву ідейної чи ідеологічної достовірності[8], й таким чином, істина стала державним проектом, який часто на 90% складаючись із брехні, мав таки амбіцію поширюватися із ярликом правди й об’єктивності. Згодом, брехня, приховуючись за ідеологічною маскою правди, стала апогеєм горя й занурила світ у вир Другої світової війни, зробивши з Європи полігон, на якому змагалися ідеї, жертвуючи людьми. Політичні партії, держави, військові блоки і їх лідери використовували всі наявні в них важелі для отримання перемоги, складаючи в жертву ідеї, не лише Істину, але й об’єктивну цінність людського життя. Яке число тих блюзнірських, брехливих, часто абсурдних гасел, які лунали із державних трибун Японської імперії, III Райху, СРСР, Великої Британії… як часто деформували правду з м’ясорубок пропаганди, голосом і пером прем’єра країни «сонця, що сходить» Каноє, мовчазного Розенберга, харизматичного др. Геббельса, стриманого Молотова, поступливого Чемберлена…?
Отож, війна стала основним чинником, який каталізував наступний, не менш сумний і патетичний етап нашого демаршу відносно Істини. Посттравматичний синдром післявоєнної Європи став новим витком у сфері істини як конвенційної угоди задля прагматичної мети. Як ми досвідчимо вже пост-фактом, вдаваний гуманізм розбестив людські уми, дозволивши позиціонувати прагматичну істину як безумовну, це спричинило суїцид здорового глузду, який став причиною нового «тихого» геноциду[9]. Світ більше не хотів воювати за Істину, матерям було байдуже на Істину, допоки сини й чоловіки обіймали не їх а гвинтівки, орали землю не плугами, а артилерійськими снарядами, не створювали атмосферу домашнього затишку батьківською піснею, але криками пронизували задушне приміщення військового шпиталю. Світ більше не хотів воювати за Істину, Європа хотіла миру. Людина відчула величезний страх перед самим поняттям Істини, вона (Істина) асоціювалася із боротьбою, а, отже, в будь-якому випадку із жертвою… Ще за довго до війни Ніцше вдало описав ситуацію про підміну реальності: «Тепер світ став неправдивим, і саме задля властивостей, які витворюють його реальність: обмін становлення, кількість, противага, суперечність, війна»[10]. Саме тому Істина, як фактор конфлікту, піддалася в другій половині ХХ ст. відкритій критиці з боку постмодерної спільноти в авангарді, якої були філософи постмодерну, метанаратив Істини видавався загрозливим, тому їхня філософська позиція проголосила її (Істину) неіснуючою, фіктивною, намагаючись довести релятивність і плюралізм[11] поняття істинного. У післявоєнний період Істина розглядалася як можливе яблуко розбрату, загроза миру, тому вже політичні інститути демократичних сил вирішили взяти курс на загальний комфорт, в якому питання війни, конфронтацій, колізій і непорозумінь було б автоматично зняте з порядку денного, а то й тисячолітнього, оскільки кожен втішався б власними благами. Заради суб’єктивно задовольняючої утопії[12] можна було б пожертвувати й Істиною?
Видавалося, ця благородна мета задля досягнення спільного блага не могла мати негативних наслідків, та з перспективи сучасності, помітно – все склалося інакше. В намаганні задовольнити потреби всіх і кожного (що згодом вимагатиме морального релятивізму) та бачачи, що всього для всіх не вистачає, політичні системи постали перед вибором, чиї вимоги задовольняти й за чий рахунок, себто, в якої вибагливої дитини потрібно відібрати цукерку, щоб задовольнити вимогу іншої[13].
В боротьбі за привілеї, права і свободи постали радикально різні суспільні групи, тому, очевидно, щоб дати одним, потрібно було відібрати у інших, а це призводило до загального невдоволення. Сібе Шаап описує це так: «Аналіз «смерті Бога» показав: без релігійної поміркованості моралізм стає деструктивним, і ця деструкція не обмежена всередині»[14], ми ж з вами стаємо свідками того, як дитя секуляризації, улеслива, плебейська, низька мораль виходить за межі власної деструкції, в боротьбі за толерування залишає за собою аксіологічну порожнечу. Демократія де-юре залишилась існувати на руїні свого де-факто… Видається, я відхилився від теми, та перед тим як повернутися до питання про Істину, хочу зазначити, що ця частина про стосунки політики й сфери Істинного є не першочерговим, однак, важливим пунктом, зокрема таким, що дозволяє відслідкувати каузальний зв’язок того, як поняття Істини деградувало/є в умовах глобальної політичної, суспільної, моральної… криз. Отже, замість повернути загублені критерії Істини, ми втім продовжуємо задовольняти претензії меншин, величин і їхні апетити на шмат Істини[15].
«Демократизм у будь-який час був формою занепаду організаційної сили: ми живемо сьогоденням…, ми живемо дуже безвідповідально…, ми віримо в загрозу нового рабства, коли слово «авторитет» стає досить гучним»[16].
Отож, що ж таки відбувається? Символічна смерть Істини каталізувала цілком реальний причинно-наслідковий зв’язок, на мій погляд, виглядає це приблизно так: «смерть» Істини –» падіння природного права –» релятивність моралі –» крах закону –» падіння справедливості –» релятивність кари –» втрата порядку –» хаос… Оскільки ми таки позиціонуємо і вписуємо себе в ряд Homo Sapiens, то рухаємося цими шляхами творчо, інтегрально, і видається, ми на завершальній, втім ще малопомітної, для неуважного ока, стадії «втрата порядку», що буде після етапу «хаос» страшно й подумати, але закономірним й аподиктичним мені видається остання ланка під назвою «погибель людського», втім це лише припущення.
В стані тотальної ілюзії, у яку самовільно занурився сучасний світ, брехня й хиба отримали свою безпосередню цінність й стали одними із основних критеріїв для визначення Істини в антиномії до хиби. Рорті намагався рефлексувати над питанням інструментальної істини, ми ж розглянемо інструментальні потенції брехні як функції, яка б допомагала нам у визначенні, була б додатковим і необхідним фактором для ідентифікації Істини. Вважаю також потрібним зробити розрізнення на свідому і несвідому брехню, так як свідома брехня передбачає також знання певної Істини та свідомої хибної її інтерпретації, «…хто не вміє брехати, той не знає, що таке істина»[17].
Несвідома ж брехня, прийнятною дефініцією була б також – помилка, є меншим пороком і за наявності неупередженого розуму легко руйнується при зіткненні із правдою. Отож, я бажав би розглянути наступне: звертаючись до арістотелівської логіки й на основі lex contradictionis (закон суперечності), який гласить, що два несумісні висловлювання про один і той самий предмет, в один і той самий час, в одному і тому ж відношенні не можуть бути істинними одночасно, ми необхідно зможемо визначити А у відношенні до не А, за умови, що матимемо аподиктичне поняття бодай про один об’єкт судження у відношенні до речі чи ідеї… Отже, маючи будь-то апріорне чи апостеріорне поняття про один об’єкт, ми матимемо змогу визначити достовірно інше поняття в кореляції до нього. Під усім цим процесом, я маю на увазі, те, що Істина і Хиба як інтелігібельна самоданість, яка потребує суб’єкта пізнання є об’єктом диференціації, проте вони (істина і хиба) є й взаємозалежними факторами ідентифікації.
І хоч я й згадав тут всім відомий закон-фільтр Аристотеля, втім будь-який ум авторитетно виголосить, що цього не достатньо для визначення істинного, і я, звісно, із цим погоджусь, та це лиш один із багатьох фільтрів, який уможливлює розрізнення Істини і Хиби. Крізь призму закону суперечності ми можемо говорити про якісну самоданість, самовизначальність Істини у відношенні до Хиби й навпаки. Я не пропоную визначати все із допомогою логіки, я лиш за те, щоб не виключати її із сфери пізнавальних спромог, чи пак властивостей людського інтелекту, додайте сюди критичного мислення, епістемічного прагнення з допомогою здорового глузду та раціональності і, можливо, нам вдасться зупинити галеру безуму й змінити курс на об’єктивність фактів і велич Ratio.
Ентузіастів-реформаторів, які готові розвертати корабель пізнання в напрямку до Істини, слід попередити, що цей шлях, це шлях ad fontes, а, отже, проти течії не одне весло зламається. Я ж вважаю, що зміна курсу на даному етапі унеможливлена байдужістю, в певній мірі деморалізацією більшості і вмотивованістю меншості, якій, достобіса, кортить вирватися із полону Істини. На мій погляд, ми рухаємося стежкою, якою йшли до Другої світової, продовжують утворюватися гностичні синдикати по інтересах, які демонструють як вкупі із порушенням когнітивних здатностей віднайшли та одразу уніфікували щось дуже схоже на істину, і в намаганні її проковтнути давляться величиною власного абсурду, на горизонті війна, на якій кожен воюватиме за те, що вважає істиною…
Zhovkva 01.08 – 08. 08. 2019 a. D.
Маю підозру, що допитливого читача могла зацікавити мета картини, яка зустрічає нас одразу після заголовку есе. Це відоме полотно польського художника Яна Матейка «Stańczyk». Блазень[18] – це особа, яка гармонійно поєднує в собі антонімічні риси: сили і слабкості; розуму і безумства; стриманості і веселощів; вірності і зради…, він є тим, хто поєднує воєдино ролі Діоніса і Аполлона, зберігаючи своє «Я», яке є його істинною сутністю, він безумовно володіє силами, щоб після років безперервної театральної гри в блазня повернутися в трон короля, що, безумовно, вдало зображене на цій картині. І якщо ми одягаємо на обличчя маску блазня, облік безумця, то будьмо обережні, щоб не загубити трон раціональності, своє істинне «Я» , як людини розумної.
Матвіїв Назар (М.Н.)
[1] Цю дефініцію Платон вкладає в уста Сократа у діалозі «Тієтет» з часів Платона й до ХХ ст. це визначення сприймалося як вичерпне.
[2] Безкінечний процес пізнання зовсім не передбачає того, що істина релятивна і плюралістична, вона в єдності своїй безмежна і неосяжна в повноті ні для індивідуального розуму, ані для загальнолюдського інтелекту.
[3] http://webcache.googleusercontent.com, (05.08.2019)
[4] Ф. Ніцше, «Весела наука», [PDF] / 100bestbooks.ru (07.08. 2019), 68.
[5] Латинська сентенція: «Істина часто буває безпомічною, але ніколи не помирає».
[6] В даному випадку «релігійну основу» я інтерпретую в ключі метафізичної Істини, наявність якої необхідна як гарант об’єктивного, реального світу і світу потойбічного, на основі яких і базуються моральні цінності Європейської цивілізації.
[7] С. Шаап, Нездатність забувати, перек. з нім. О. Кислюка, наук. ред. І. Лозовий, видавництво Жупанського, Київ 2009, 95.
[8] Ціллю ідеологічної «істини» була викривлення реального стану речей до вигідного реципієнту і респонденту варіанту. В Райху такою «істиною» була міфологізація суспільства, яка потверджувала вищість раси т. з. аріїв, у випадку Німеччини не наукова гіпотеза була представлена як безумовний факт.
[9] Йде мова не лише про конвеєр смерті під протекцією білих халатів, але й про похід проти науки в даному випадку логіки, біології та генетики. Конкіста, яку провадить нісенітниця часто опирається на диктатуру більшості, за формулою прагматичної істини Рорті.
[10] С. Шаап, Нездатність забувати, перек. з нім. О. Кислюка, наук. ред. І. Лозовий, видавництво Жупанського, Київ 2009, 12.
[11] Це твердження є однак висновком абсурду, або логічного нігілізму, оскільки з позиції Ж. Дерріди умовивід «істини не існує» необхідно є істинним.
[12] Напевне в читача могло виникнути питання, чому я називаю мету спільного блага, а заразом і демократію утопією, тож, щоб уникнути подальших непорозумінь вважаю за потрібне коротко розглянути це питання тут. Спільне благо в світі часових сущих, які наділені чи пак володіють темною палітрою особистих рис є неможливе. Словами Черномирдіна це висловити набагато легше: «Всего на всех не хватит, потому что всех много, а всего мало». Неможливо щоб увесь світовий капітал і блага були рівномірно розподілені між усім населенням планети, оскільки завжди знайдеться той хто захоче мати контрольний пакет, левову частку світового капіталу.
[13] Припускаю що моментом, коли, гасло «все для всіх» стало неактуальним є французька революція 60-их років в котрій консолідувалися студенти престижних вишів задля протесту, який не містив конкретних вимог. Люди, які найчастіше були представниками бомонду й аристократії почали творити революцію задля революції, без вимог, вони не вимагали всього, вони не вимагали нічого.
[14] С. Шаап, Нездатність забувати, перек. з нім. О. Кислюка, наук. ред. І. Лозовий, видавництво Жупанського, Київ 2009, 101.
[15] В таких умовах Християнство і інші релігії стали ресурсною базою для задоволення потреб інших, воно (Християнство) постало під виглядом меню, по пунктах якого пробігає погляд голодного незадоволення. В таких умовах одне із блаженств, а саме «Блаженні голодні і спраглі справедливості, бо вони наситяться» (видавництво Українського Католицького Університету ім. св. Климента папи Рим 1983) було інтерпритоване інакше. Для задоволення іншого, який зрештою і позиціонував себе як інший у вимозі зберегти рівність, ціннісна парадигма Європейської цивілізації стали жертвами секуляризації, культура стала годівничкою для імпульсивних бажань, тому що відкрито декларувала власну жертовність у відношенні до іншого, а інший тим радо зловживав. Чи довго Церква і культура цінностей залишатимуться ресурсом? Думаю ні, в силу того, що апетити світу зростають, а раціон обмежений рамками догм і канонів.
[16] С. Шаап, Нездатність забувати, перек. з нім. О. Кислюка, наук. ред. І. Лозовий, видавництво Жупанського, Київ 2009, 139. (цитовано із твору «Присмерк ідолів або як філософують молотом»)
[17] С. Шаап, Нездатність забувати, 51. (цитовано із твору «Так сказав Заратустра. Книга для всіх і ні для кого»)
[18] Кому потрібен придворний блазень. – Надто красиві, надто добрі, надто могутні майже ніколи не дізнаються повної істини Ні про що, — адже перед ними мимоволі трохи прибріхують, оскільки відчувають їхній вплив і внаслідок цього впливу істину припасовують (тож фальшують яскравість і виразність фактів, відкидають або додають деталі, а Те, що взагалі не воліє припасовуватися, тримають за зубами). Якщо люди такого штибу, попри Все, передусім воліють знати істину, то мусять мати власного придворного блазня, — істоту з правом божевільного не припасовуватися. (Ф. Ніцше, Ранкова зоря, думки про моральні передсуди, перек. з нім. В Кебуладзе, наук ред. Т. Лютий, Темпора, Київ 2018, 627.
