Передумови битви
Після успішної атаки на Перл-Гарбор у грудні 1941 року Японська імперія стрімко розширювала свої володіння. За кілька місяців японські війська захопили Філіппіни, Малайю, Сінгапур, Голландську Ост-Індію, значну частину Бірми та десятки островів у центральній і західній частині Тихого океану. До весни 1942 року японське командування прагнуло ще більше ізолювати Австралію від Сполучених Штатів, перерізавши головні морські шляхи постачання. Для цього планувалося встановити контроль над Кораловим морем, захопивши Порт-Морсбі на південному сході Нової Гвінеї та створивши нові авіабази в Тулагі на Соломонових островах. Успіх цієї операції відкривав Японії шлях до подальшого наступу на південний Тихий океан і створював безпосередню загрозу Австралії.
Плани Японії та відповідь союзників
Японське командування було впевнене, що черговий наступ завершиться так само успішно, як і попередні кампанії. Проте цього разу союзники мали важливу перевагу — американська криптографічна служба змогла частково розшифрувати японські військово-морські шифри. Завдяки цьому адмірал Честер В. Німіц завчасно дізнався про підготовку операції. Для перехоплення японського флоту були направлені всі доступні сили, основу яких становили авіаносні з’єднання контр-адмірала Френка Дж. Флетчера. Коли 3 травня 1942 року японські війська висадилися в Тулагі, американська палубна авіація несподівано атакувала десантні сили. Було потоплено японський есмінець, кілька мінних тральщиків, десантні баржі та пошкоджено допоміжні судна. Хоча ця атака не зірвала операцію повністю, вона стала першим сигналом, що союзники готові чинити серйозний опір.
Полювання авіаносців
Наступні два дні — 5 і 6 травня — обидва флоти фактично займалися пошуком один одного на величезних просторах Коралового моря. Авіаносці залишалися головною ударною силою, але визначити місце перебування противника було надзвичайно складно. Розвідку вели десятки літаків, які обстежували тисячі квадратних кілометрів океану. Саме тоді стало очевидно, що нова морська війна більше залежить від авіації, ніж від гармат великих кораблів. Командувачі приймали рішення, спираючись на уривчасті повідомлення льотчиків, а помилки в розвідці могли коштувати перемоги.
Перші великі удари
7 травня японська авіація виявила й атакувала американський есмінець та танкер-заправник, які були потоплені. Водночас американські літаки знайшли одну з японських авіаносних груп. Основною ціллю став легкий авіаносець «Сьохо», який прикривав сили вторгнення до Порт-Морсбі. Після кількох хвиль ударів корабель отримав численні влучання бомб і торпед та затонув. Під час цієї атаки американські льотчики передали знамениту радіограму «Scratch one flattop!» («Одним авіаносцем менше!»), яка швидко стала символом успіху. Крім «Сьохо», було пошкоджено й кілька інших японських кораблів, що значно послабило прикриття десантної операції.
Вирішальний день битви
8 травня обидві сторони одночасно виявили головні сили одна одної. Японська палубна авіація здійснила масований наліт на американські авіаносці «Лексінгтон» і «Йорктаун». «Лексінгтон» отримав численні влучання бомб і торпед. Спочатку екіпажу вдалося локалізувати пошкодження, однак згодом вибухи парів авіаційного пального спричинили масштабні пожежі. Після кількох годин боротьби за живучість корабель довелося залишити, а згодом його затопили власні есмінці, щоб він не дістався ворогу. «Йорктаун» також зазнав серйозних пошкоджень, однак залишився на плаву й згодом був відремонтований. Американська відповідь виявилася не менш успішною. Літаки Флетчера завдали важких ушкоджень великому японському авіаносцю «Сьокаку», який втратив можливість брати участь у бойових діях. Крім того, японці втратили значну кількість досвідчених льотчиків, яких було майже неможливо швидко замінити.
Чому Японія відмовилася від наступу
Хоча Японія могла вважати себе тактичним переможцем, адже американці втратили великий авіаносець «Лексінгтон», головної мети кампанії вона не досягла. Через втрату легкого авіаносця, пошкодження «Сьокаку» та величезні втрати палубної авіації японські сили вже не могли забезпечити належне повітряне прикриття десантної операції. Одночасно союзницькі наземні бомбардувальники продовжували атакувати транспортні кораблі. За цих умов командування ухвалило рішення скасувати вторгнення до Порт-Морсбі та повернути основні сили до військово-морської бази в Рабаулі. Саме тому битва вважається стратегічною перемогою союзників — вони втримали ключову базу й не допустили ізоляції Австралії.
Перша битва нового типу
Битва в Кораловому морі увійшла в історію як перше велике морське зіткнення, у якому кораблі супротивників жодного разу не відкрили вогонь один по одному. Усі атаки здійснювалися виключно літаками, що базувалися на авіаносцях. Адмірал Ернест Дж. Кінг назвав її «першим великим боєм в історії флоту, в якому надводні кораблі не обмінялися жодним пострілом». Саме ця битва остаточно довела, що авіаносець став головною ударною силою сучасного флоту, тоді як лінкори втрачали свою колишню роль.
Наслідки битви виявилися набагато важливішими, ніж здавалося одразу після її завершення. Через пошкодження «Сьокаку» та втрати авіагрупи інший японський авіаносець «Дзуйкаку» також не зміг узяти участь у наступній великій операції. Уже через місяць під час битви за Мідвей Японія змогла використати лише чотири ударні авіаносці замість шести, що значно послабило її сили. Поразка під Мідвеєм стала переломним моментом війни на Тихому океані, а події в Кораловому морі фактично підготували ґрунт для цього стратегічного успіху союзників.
Іван Гудзенко
