Навесні 1864 року генерал Улісс С. Грант розпочав масштабний наступ проти армії генерала Роберта Е. Лі. Після серії надзвичайно кровопролитних боїв, зокрема битви при Колд-Гарборі, стало очевидно, що прямі атаки на укріплені позиції Конфедерації коштують Союзу величезних втрат і майже не дають результату. Замість чергового лобового штурму Грант здійснив складний маневр, переправивши Потомацьку армію через річку Джеймс. Його новою ціллю став Пітерсбург — ключовий транспортний вузол, через який проходили залізниці, що забезпечували постачання столиці Конфедерації — Річмонда.
Проте швидко захопити місто не вдалося. Роберт Лі вчасно перекинув підкріплення, зміцнив оборону та створив потужну систему окопів, редутів і артилерійських позицій. Обидві армії перейшли до позиційної війни, яка дедалі більше нагадувала окопні бої Першої світової війни. Сотні кілометрів траншей, земляних валів і фортифікацій практично виключали можливість швидкого прориву.
Пошук нового рішення
Грант чудово розумів, що повторення атак на добре укріплені позиції лише збільшить втрати. Саме тоді несподівану ідею запропонував підполковник Генрі Плезантс, командир 48-го Пенсильванського піхотного полку. До війни він працював професійним гірничим інженером, тому чудово знався на будівництві шахт і підземних виробок.
Плезантс запропонував використати гірничу технологію у військових цілях. План передбачав прокладання довгого підземного тунелю під передовими укріпленнями конфедератів. Після завершення робіт у спеціальній камері мали закласти величезну кількість пороху, підірвати його й утворити широкий пролом у лінії оборони, через який війська Союзу могли б швидко прорватися до Пітерсбурга.
Будівництво підземної шахти
На перший погляд ідея здавалася майже фантастичною. Відстань до позицій Конфедерації перевищувала сто метрів, а військове керівництво сумнівалося, чи можливо виконати таку роботу непомітно для противника. Проте Плезантс і його солдати, серед яких було багато колишніх шахтарів із Пенсильванії, розпочали роботи власними силами.
Будівництво велося майже без спеціального обладнання. Інструменти виготовляли вручну, деревину для кріплення тунелю добували зі старих будівель, а землю виносили в мішках і непомітно розсипали поблизу окопів. Особливою проблемою стала вентиляція. Плезантс розробив просту, але ефективну систему, використавши дерев’яний короб і вогонь, який створював природну тягу повітря всередині шахти. Завдяки цьому робітники могли працювати навіть на великій глибині.
У результаті був створений похилий тунель довжиною близько 150 метрів, який завершувався просторою підземною камерою безпосередньо під позиціями конфедератів.
Закладання вибухівки
Після завершення будівництва до підземної камери доставили 320 бочок чорного пороху, загальною масою понад три з половиною тонни. Це був один із найбільших підземних зарядів, коли-небудь використаних у війнах того часу.
Вибух планувався як лише перший етап операції. Одразу після руйнування укріплень спеціально підготовлені штурмові частини повинні були швидко обійти краї вирви, прорвати другу лінію оборони Конфедерації та відкрити шлях головним силам армії Союзу. Успіх операції залежав не стільки від самого вибуху, скільки від швидкості й чіткості подальших дій піхоти.
Вибух, який сколихнув фронт
Після кількох технічних затримок заряд був підірваний о 4:44 ранку 30 липня 1864 року. Потужний вибух буквально підняв у повітря частину конфедеративних укріплень. Разом із землею, деревиною та гарматами в небо злетіли сотні тонн ґрунту. Значна частина гарнізону загинула миттєво.
На місці вибуху утворився величезний кратер приблизно 50 метрів завширшки, понад 20 метрів завдовжки та близько 9 метрів завглибшки. Для сучасників це було приголомшливе видовище. Багато очевидців описували вибух як справжній землетрус, який було чути за десятки кілометрів.
Здавалося, що оборона Конфедерації остаточно зруйнована й шлях до Пітерсбурга відкритий.
Як блискучий задум перетворився на катастрофу
Саме після вибуху почалися головні проблеми. Первісно штурм мали здійснювати спеціально навчені підрозділи, які кілька тижнів відпрацьовували прорив повз краї кратера. Проте буквально напередодні операції командування змінило план, побоюючись великих втрат серед цих військ.
На їхнє місце поставили менш підготовлені частини, які не знали особливостей операції. Замість того щоб обійти вирву та швидко просунутися вперед, більшість солдатів почала спускатися просто в кратер. Незабаром він перетворився на величезку пастку. Високі земляні стінки заважали швидко вибратися назовні, а солдати втрачали бойовий порядок.
Контратака конфедератів
Командування Конфедерації дуже швидко оговталося після першого шоку. Генерали підтягнули резерви, а артилерія відкрила нищівний вогонь по кратеру. Солдати Союзу, які скупчилися у вирві, практично не мали можливості сховатися або маневрувати.
Незабаром конфедерати перейшли в контратаку. Вони обстрілювали кратер згори, кидали ручні гранати та вели прицільний мушкетний вогонь по американських солдатах, які опинилися в пастці. Те, що мало стати воротами до прориву, перетворилося на смертельну западину, з якої майже неможливо було вибратися під безперервним вогнем противника.
До середини дня атака Союзу остаточно захлинулася. Тисячі солдатів були вбиті, поранені або потрапили в полон.
Причини поразки
Більшість істориків погоджується, що причиною невдачі став не сам інженерний задум, а його реалізація. План Генрі Плезантса спрацював майже бездоганно: тунель був успішно прокладений, заряд вибухнув у потрібному місці, а укріплення конфедератів були зруйновані.
Катастрофу спричинили помилки командування. Заміна добре підготовлених штурмових підрозділів, відсутність чітких наказів, недостатня координація між різними частинами та нерішучість окремих офіцерів дозволили конфедератам швидко відновити оборону. Битва стала яскравим прикладом того, як навіть блискуча інженерна ідея може завершитися провалом через організаційні прорахунки.
Іван Гудзенко
