Навіть після виснажливої Галліполійської кампанії британці не скоротили свою військову присутність у Єгипті. Навпаки — тут залишалося близько 250 тисяч військовослужбовців. Для Лондона це був не другорядний театр бойових дій, а стратегічний центр усієї близькосхідної політики.
Османська імперія, яка вступила у війну на боці Німеччини, прагнула прорватися через Синайську пустелю та завдати удару по Суецькому каналу. Проте географія сама по собі ставала страшним ворогом. Синай був майже безводним простором із нестерпною спекою, піщаними бурями та складною логістикою. Армії, які намагалися вести тут масштабні операції, постійно потерпали від нестачі води, хвороб і виснаження.
Арабське повстання і несподіваний союзник Британії
Однією з найважливіших подій на Близькому Сході стало арабське повстання проти Османської імперії. Його очолив хашимітський амір Хусейн ібн Алі, правитель Мекки. Спочатку британці не надто вірили у перспективи цього виступу. Повстання виглядало локальним конфліктом у Хіджазі, який навряд чи міг серйозно вплинути на війну.
Ситуація змінилася завдяки діяльності Томаса Едварда Лоуренса — британського офіцера розвідки, археолога та блискучого організатора, який увійшов в історію як Лоуренс Аравійський. Він зрозумів, що арабські племена не здатні вести класичну фронтову війну проти регулярної турецької армії, зате можуть успішно діяти як мобільні партизанські загони.
Лоуренс запропонував нову тактику: не штурмувати добре укріплені османські позиції, а бити по комунікаціях. Головною ціллю стала Хіджазька залізниця, яка з’єднувала Дамаск із Медіною через Амман і Маан. Саме нею турки перекидали війська, боєприпаси та продовольство.
Арабські загони регулярно підривали колії, атакували гарнізони та переривали постачання. Османська армія була змушена розпорошувати сили на охорону залізниці замість концентрації військ проти британців у Палестині.
Наступ Мюррея і невдача під Газою
Британськими військами в Єгипті командував генерал сер Арчібальда Мюррея. Лише наприкінці 1916 року він наважився перейти до масштабного наступу. Британці почали просування через Синайську пустелю, поступово займаючи турецькі форпости на її північно-східному краю.
Просування було складним і повільним. Для забезпечення армії британці будували залізницю та водогін просто через пустелю. Без цієї інфраструктури наступ був би неможливим. Кожен кілометр вимагав величезних ресурсів.
У березні 1917 року британці підійшли до Гази — важливого укріпленого міста, яке прикривало шлях до Палестини. Під час першої битви за Газу британські сили фактично мали шанс захопити місто. Турецька оборона перебувала на межі краху. Однак Мюррей та його штаб втратили контроль над ситуацією через погану координацію та страх потрапити під контратаку.
У результаті британці несподівано наказали відступити саме тоді, коли перемога була майже досягнута. Це рішення викликало шок навіть серед офіцерів на фронті.
У квітні 1917 року була організована друга атака на Газу. Цього разу британці діяли менш рішуче, а турки вже встигли зміцнити оборону. Наступ завершився великими втратами та повним провалом. Османські війська довели, що здатні ефективно захищати Палестину.
Прихід Алленбі і зміна стратегії
Після катастрофи під Газою британське командування вирішило змінити керівництво. У червні 1917 року Мюррея замінив генерал Едмунд Алленбі. Це був енергійний і жорсткий командувач, який мав репутацію людини дії.
Алленбі швидко переглянув усю систему управління військами. Він підвищив дисципліну, покращив координацію між піхотою, артилерією та кавалерією, а також почав готувати масштабний наступ у Палестині. На відміну від Мюррея, Алленбі прагнув діяти агресивно й рішуче.
Саме за його командування британські сили згодом прорвуть турецьку оборону та займуть Єрусалим. Але ще до цього відбулася подія, яка стала символом арабського повстання.
Захоплення Акаби — тріумф Лоуренса
6 липня 1917 року арабські сили під проводом Лоуренса здійснили блискучу операцію із захоплення Акаби — важливого порту на Червоному морі. Турки вважали місто практично невразливим, оскільки його оборона була спрямована на морський напад.
Проте Лоуренс разом із невеликим арабським загоном здійснив виснажливий рейд через пустелю та атакував Акабу з суші — з того боку, де турки майже не очікували удару.
Гарнізон чисельністю приблизно 1200 османських солдатів був розгромлений жменькою мобільних арабських бійців. Захоплення Акаби стало не лише військовою перемогою, а й потужним психологічним ударом по Османській імперії.
Після цього арабське повстання перестало виглядати локальним заколотом. Воно стало важливим елементом британської стратегії на Близькому Сході. А сам Лоуренс перетворився на легендарну постать ще за життя.
Іван Гудзенко
